ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 13
— Мені бугай, ади, став на ногу.
— Сядь і роззяв рота!
Ґазда сів, та рота не хоче роззявляти. Каже:
— Бугай став мені на ногу, а не на горло, чуєш? Не бери мене на гоцки!
— Роззяв рота! — крикнув сердито Семен.
Коли заглянув багачеві в рота, взяв папір і намазюкав якісь хвостики.
— Підеш до аптеки і там тобі дадуть усе, що треба. Клади на стіл три злотих.
Аптекар дивився у подану цидулку, як вовчище на зоряне небо: хоч стріляй у нього — нічого не збагне. Нарешті спитав:
— А що у вас болить?
— Бугай мені наступив на ногу.
Аптекар лав йому якусь масть, ґазда помастив ногу, і біль скоро затих. Багач почав казати:
— Ото маємо мудрого-премудрого дохтора!
Слава про Семена розповзлася.
Якось аж з далекого села прибіг один ґазда. Став на порозі й застогнав:
— Ой-ой, украли в мене коней! Такі були, як вітер...
— Сідай! — сказав Семен.
Багачисько сів.
— Роззяв рота!
— Але в мене нічого не болить...
— Роззяв рота! — почервонів Семен.
Подивився багачеві в рота і сказав:
— У тебе піднебіння чорне, як у пса. Клади на стіл п'ять злотих.
В аптеці довго вчитувалися в написане хитромудрим дохтором, але не розібрали ні півслова. Аптекар дав пляшку рицини. Дорогою багач спорожнив її. У череві почало щось таке робитися, що най господь боронить! Багачисько побіг у корчі. Дивиться — а в хащі його коні прив'язані до дуба.
— Ади, який мудрий отой дохтор! —похвалив багач Семена.
Сів на коня й поїхав додому.
А Семен ще довго «лікував» людей, заробляючи на сіль до оселедця.
ПРО ДОБРОГО ДІДА Й НЕДОБРОГО ЗЯТЯ
Жили собі чоловік та жінка. Не були ні бідні, ні багаті. Жінка шанувала свекруху, а чоловік не любив тещі й хотів позбутися її. Одного разу каже:
— Збирайтеся, мамо. Підете зі мною в ліс по дрова. Я рубатиму, а ви будете складати на фіру.
— Най буде, сину, так, як кажеш,— погодилася баба.
Сіли на фіру й поїхали в ліс.
А морозище був такий, аж дерева тріщали.
Чоловік лишив тещу під розсохатим дубом. Сказав, небавом вернеться, а сам цьвохнув батогом і — гайда додому.
У лісі стемніло. Морозище присунувся до баби ще ближче і став дмухати на неї вогнем. Баба замерзала. Але несподівано з кущів вийшов дід — із бородою, як лопата, у теплому кожусі.
— Замерзаєш, бабко?
— Замерзаю, діду. Мороз так тисне, що грішна душа з мене вилазить.
— Бери мій кожух.
— Дякую, діду, аби-сь здоров був.
Одягла баба кожух, а дід кудись зник.
Мороз казився від кожуха. Почав пекти ноги. Баба так тремтіла, аж миналася.
Опівночі дід з'явився знову.
— Замерзаєш, бабко?
— Йой, замерзаю, діду. Морозисько сів мені на ноги.
— Бери, бабко, мій другий кожух.
— Дякую, діду, аби-сь здоров був.
Зігрілася баба і навіть задрімала. Але перед дниною збитошний морозисько заліз під кожух і почав нею трясти. Знову прийшов дід:
— Замерзаєш, бабко?
— Замерзаю, діду. Морозисько не дає мені зятя дочекатися.
Дід скинув із себе і третього кожуха.
— Дякую, діду, аби-сь здоров був...
Дід зник, ніби приснився.
Вранці приїхав зять. Думав, теща вже закоцюбла, а вона дивиться на нього з трьох кожухів і питає:
— Де ти був так довго?
— В яру, заслаб кінь. А ви звідки маєте оці кожухи?
— Від якогось діда. Аж три рази приходив до мене.
Зять забрав стару додому.
Скільки жила ще на світі баба, нічого не робила, тільки розповідала старим і молодим про доброго діда. Я все те чув і вам розповів.
ЯК У СЕЛІ ЗАВІВСЯ ЧОРТ
Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п'яти розсвербілися. Одного разу він сказав:
— Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ... Лишаю вас одну.
— Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!
— Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати...
І пішов. Іде день, два, три... Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з'їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:
— Ну, коли ж ти старостів пришлеш?
— Пришлю через тиждень.
— Хто знає?
— Знає той, який над нами.
Леґінь крикнув з дуба:
— Не бреши, нічого я не знаю!
Хлопець і дівчина як почули отой голос з неба, то так драпонули, що земля задудніла.
Уранці леґінь зліз на землю і знайшов під дубом плаща і хустинку. Одягнувся, витер носа і пішов своєю дорогою.
Прийшов у село. Плентається вулицями, а голод аж світиться з його очей. Коло хати якогось ґазди побачив черешню. «Попасуся трохи»,— подумав собі і виліз на дерево. З'їв жменю черешеньок — і прив'язав душу. Раптом глип — господар запрягає коні, а ґаздиня поклада на фіру калачі, курку і сіль. Потім вона винесла дитину і сама сідає. Ґазда замкнув хату, поклав ключ під поріг і взяв у руки віжки:
— Вйо!
«Поїхали, мабуть, на весілля, але горілка ще мусила лишитися в хаті!» — подумав леґінь і зсунувся з черешні. Відімкнув хату й справді — знайшов там горілку, калачі та шмат ковбаси. Почав частуватися:
— Вип'ю за молодих, аби були щасливі! — І випив.
— Вип'ю за здоров'я ґазди і газдиньки! — І випив.
— Вип'ю за здоров'я їх дитинки! — І випив.
— Вип'ю, аби й моя мамка не журилася! — І випив.
Видудлив цілу пляшку горілки. З'їв півкалача і довжелезну ковбасу. Після того закортіло спати. Глипнув, а над ліжком звисає колиска. «Я, мой, не пам'ятаю, коли-м колисався. Ану, як то колись було»,— подумав леґінь і заліз у колиску. Погойдався трошки і заснув.
