ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 2
Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.
– Панотче,- скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.
– Ти зробив дурницю, ґаздо,-відповідає піп.- Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.
Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: – Гов, куди лізеш?
– Що ви, мой, не впізнаєте мене?-спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.
Вартові впустили.
Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.
– На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!…
Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…
Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:
– Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!
Та й пішов додому.
ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ
В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку -вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.
Поїхав до вдовиці на оглядини.
В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Сказав своєму наймиту:
– Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?
– Ага.
– Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?
Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.
– Прошу красно, заходьте до хати.
– Вухри-мухри, вухри-мухри…- відповів панок. Господарка витріщила очі.
– Що з ним? – спитала наймита. А той відповідає:
– Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Вдовиця запросила до гостини.
– Вухри-мухри,- промимрив жених.
– Що пан сказали?
Наймит розтлумачує:
– Та сказали, що не хочуть їсти.
Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:
– Вухри-мухри! Мухри-вухри!
Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:
– Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу – пан утече. Нащо вам того?
– Вухри-мухри! – застогнав панок.
А наймит тлумачить:
– Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.
Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит – вареники в сметані.
Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.
– Вухри-мухри, вухри-мухри…- вдячно закивав головою пан.
А наймит – своє:
– Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердьте мого пана якоюсь там торбиною.
Панок на те аж скривився.
Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:
– Що ти наробив?! Мені в очах темніє!
Наймит знизав плечима:
– А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.
Цілу дорогу пан свистів у ніс.
Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.
ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ
Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуєш, Леську…
– Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
– Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади,- подумав багачисько,- вовки з'їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Взяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустіть заночувати!
Господар питає:
– А ти хто будеш?
– Подорожній.
– Куди йдеш?
– До Коломиї корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранком уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив»,- подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п'яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
