ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 3
– Уставай, чоловіче, бо наше теля з'їло подорожнього!
Господар протер очі.
– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
– Відведи у ліс вовкам,- порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
– Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
– А потім?
– Я схопився і – драла додому.
Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!
– Не поїду, жінко. Мені соромно.
– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і – гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
– Накрий мене веренею.
Багачка – до хати.
– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
– А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.
– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…
Багачі, похнюпившись, поїхали додому.
І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
ШЕВЧИКОВА НАУКА
Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:
– Коза – не худоба, а швець- не чоловік.
Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.
Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:
Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:
– А звідки він знає по-німецьки?
Шевчик усе знає.
– Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.
Прийшов жандарм до шевчика й каже:
– Навчи мене, шевчику, по-німецькому.
– А де б я міг навчитися німецької мови?
– Може, у війську.
– Та горбатих до війська не беруть.
– Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.
– Роди, бабо, дитину, а бабі – сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.
Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:
– Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.
Шевчик відпирається:
– Та я ж не знаю по-німецьки й слова!
Жандарм – трась його в лице:
– А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?
Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.
– А що означає гундер-дундер-хапундер?
– Не знаю.
– Не знаєш? – жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:
– Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!
Але раптом швець повеселішав:
– Не плач, небого, завтра я його навчу!
Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.
Коли йде жандарм – гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:
– Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай – вчи мене по-німецьки!
Швець почухався:
– Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.
Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:
– Шпару між накривкою і бочкою видиш?
– Як не видіти, коли така широка?
– Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.
Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.
З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.
БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ
Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті – купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.
– Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.
Бідняк відповів:
– Добре, панотче… Згода.
Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.
– Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.
Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.
– А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.
– Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.
Бідняк підняв дишло і питає:
– Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках – полотно…
– Дай мені в зуби…- мовив піп.
Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.
Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.
ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ
