ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 23
Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів'ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.
Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.
Дідич вибіг надвір і спитав її:
— Який подарунок ти принесла мені, ластівочко?
Вона дала три зеренця і прощебетала:
— Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.
— Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!
Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.
Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з'їла все, що там росло.
Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.
Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.
А Максим ще довго жив і не журився.
ТОРБА З ЦІСАРЕМ
Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму касарні.
Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно — сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.
Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:
— Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.
Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.
Іван дістав із кишені крейцара і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:
— Хто в біді дає, той два рази дає...
Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.
Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший — навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:
— Від доброго чоловіка і крейцар — маєток...
Іван пішов далі.
Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось Села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:
— Дайте, не минайте...
Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові. Дід Кому сказав:
Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?
Жовнір подумав і відповідає:
— Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби-м поклав у дорозі кавалок хліба.
— Най буде так,— погодився старий.— Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.
Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба — файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все гейби прояснилося.
Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:
— Чого не поділили?
— Та, ади, межу переорав. У мене купа дітей...
— Ні, то він переорав. У мене теж купа дітей!
Схопили один одного і лупцюють далі.
Іван розсердився.
— Ану, лайдаки, фіть до торби!
Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі. Мужики почали проситися:
— Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.
Жовнір висипав їх з торби.
— У вашому селі є дідич?—спитав.
— Є, бодай на нього сонце не дивилося!
— Він багатий?
— Го-го, всі оці лани йому належать.
— Ведіть мене до нього.
Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:
— Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.
Пан визвірився на Івана.
— Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.
— А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!
Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:
— Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.
— Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.
Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.
— Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.
Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.
Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:
— Ану, фіть до торби!
Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.
— Годуйте своїх дітей,— сказав селянинові й помандрував далі.
Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.
Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:
— Фіть до торби!
Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.
— Фіть до торби! — крикнув.
Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.
Ходить по місту, прив'язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір'ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як кімачки, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.
