ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 24
Жовнір спитав:
— Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?
— Мачуха.
— Чому-сь така худа?
— Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.
Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня, ґаздиня.
— Чому дівчинці хліба не даєте?
Мачуха відповіла:
— Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.
— Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?
— Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.
Жовнір дуже розсердився.
— Ади, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.
Мачуха зарепетувала:
— Чого причепився, як п'яний до плота? Іди на зламану голову, бо...— І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя. Але той встиг крикнути:
— Ану, фіть до торби!
Як оком кліпнути, мачуха — шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.
— Я тебе витрушу з моста у воду, чуєш? —грозив мачусі.
Та почала просити, благати:
— Не губи, жовніре, душу. Скільки буду жити, то й мухи не скривджу, а дівчинку любитиму, як рідну дитину. Голівку їй помию, дам чисту сорочечку, білим хлібцем нагодую.
Схопила Івана масними словами. Подумав трохи й випустив її.
— Щоб було так, як кажеш, бо через рік прийду на твою голову!
Мачуха потеліпалася назад, а жовнір витягнув сопілку й заграв Коломийку. Почвалав нарешті до великого міста.
На широкому майдані стояв цісарів чоловік, що ревів на всю горлянку:
— Гей, людиська, в цісарському замку чорти звили собі гніздо. Той, хто вижене чортів, одружиться з цісаревою донькою. Де відвага, там і перемога. Зважтеся — смерть або царівна в золоті.
Іван дуже хотів одружитись. Думав то зробити в Коломиї. А тут на тобі — царівна!
— Яка вона на око?
— Як твоя торба навиворіт,— сказали люди, посміхаючись.
«Щож, подумав Іван, оженюсь — не оженюсь, а чортам натру в ніс перцю і дізнаюся, що то за киця та царівна, аби було що розповідати дівчатам в Коломиї».
І жовнір сказав цісарському крикунові:
— Ану заткайся і веди мене туди, куди треба. Я вижену чортів.
Той підвів його до чудового палацу, що підпирав небо. Іван дізнався, що цісарів предок був колись дуже бідним.
Не мав ні хати, ні до стайні що загнати. Ходив, латка, по світу і на людей пускав усіляку ману. Відтак продав чортові душу. Люципер збудував йому отой замок і зробив його цісарем. Він довго царював. А перед смертю підписав цареграф про те, що замок має належати чортам. Нечисті замешкали в цісарському палаці, а нові цісарі мусили жити інде. Хто наважувався зайти в замок, тому пізно було каятися: гинув, як муха. Став Іван перед цісарем і мовив:
— Я вимету чортів, а ти готуй доньці весілля.
— Най буде,— каже цісар.
Дивись, як збрешеш, то матимеш бриндзю зі мною. Жовнір узяв хліба, солонини й міцного тютюну. Сів у куточок замка, покурює, попльовує й чекає. Час тягнеться поволі, як голодне літо,— ніби чорти сточили докупи дві ночі.
Раптом задвигтів замок, затряслися стіни. До зали увійшла добра сотня чортів з деревищем старого цісаря на плечах. Поставили його на підлогу і почали щось ґелґотати. Махають вилами, кривляться один одному, галасують. Іван так напудився, що сорочка на ньому затверділа, але отямився. Коли набридло слухати, встав і гукнув:
— Ану, перестаньте фанаберії показувати!..
До нього нараз кинувся чортище, вже зморщений, як сушений гриб.
— Ми його підсмажимо,— зрадів.— Беріть його!
Іван посміхнувся:
— Ану, всі чорти, фіть до торби!
Дідьки один за одним залізли до торби. Жовнір її зав'язав і почав щосили ударяти торбою в одвірок.
— Ой-йой-йой! — стогнали в ній нечисті.— Даруй, Іване. Зробимо все, що хочеш, тільки не ламай старих кісток.
— Випущу, якщо вам звідси пси марша утнуть.
— Йой, бігтимем скоріше від зайців!
— Мені цього замало. Віддайте цареграф старого цісаря,— і гупнув ними ще раз об одвірок.
— Йой, віддамо, та випусти.
—А я вам не вірю. Випущу наймолодшого, найжвавішого. Як принесе папір, тоді підете всі до дідьчої матері. А як ні, то ні.
Іван проколов голкою дірку в торбі й випустив найменшого чортика. Решта бісів кинулися до дірки, але Іван заткав її голкою — вони вкололися й притихли.
Прибіг чортику до пекла і розповів Люциперові про те, що сталося у замку. Той почухався. Треба ж рятувати добру сотню чортів, бо от-от запіють треті півні. Люципер віддав цареграф. За одну мить папір уже був у Іванових руках. Той прочитав написане, отворив вікно й повитрясав із торби всіх чортів. Впали на каміння й потовклися.
Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.
Іван пішов до цісаря.
— Я вигнав чортів із замка! — сказав, поклонившись.— Тепер давай свою доньку за мене.
— Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона — царівна.
— Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! — образився Іван.
— Ти як зі мною говориш!—почервонів цісар.— Ану, вартарі, замкніть його в темницю.
— Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!
Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.
Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:
— Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.
— А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби-сь більше не обдурював людей.
