ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 29

Пан узяв у Василя кавалок хліба і побіг. Прийшов у дев'яте село до мудрого чоловіка. Став на порозі, поклонився низенько і скривився, як три нещастя.

— Чого тобі треба, чоловіче?

— Хочу, аби-сьте порадили, як позбутися біди. Я був колись дідичем, всього мав на світі, тільки біди в мене не було. Дістав її у Василя Дрантивого за мішок грошей. Його біда пустила мене з торбами попід чужі плоти. Врятуйте від неї.

Мудрий чоловік довго міркував. Потім сказав:

— Візьміть собі рискаль і за десять днів скопайте той город. Як закінчите, скажу, що далі робити.

Не хотілося копати, та мусив, бо мус — теж великий пан, його треба слухати. Взяв рискаль і вийшов на город. Копав від ночі до ночі, піт стікав чурками з чола. Хотів кинути рискаль і тікати геть, але надія вийти з біди його не пускала. Коли закінчив, мудрий чоловік вийшов до нього й каже:

— Тепер іди на своє поле і так роби три рази по три роки і дванадцять місяців. Як виростуть мозолі твердіші від дерева, тоді й біда спудиться і втече від тебе аж за три моря.

Пан вислухав його і махнув рукою:

— Я хочу, щоб біда пропала без роботи.

— Такого не буває.

Пан нічого не сказав. Пішов, сопучи, своєю дорогою. Не знаю, чи послухав мудрого чоловіка. Якщо так, то добре, а як повіявся по світу пошукати дурніших від себе, то най іде на зламану голову!

ЯК БІДНИЙ ЧОРТА ОБДУРИВ

Жив собі на світі бідний чоловік. Він нічого не мав коло хати, а лише купу дітей, голодних і обірваних. Бідолаха не міг ні до чого доробитися, бо як щось і принесе до хати, то ніби кине камінь у воду.

Чоловік день і ніч увихався у пана. Одного разу, коли біда ще дужче прикрутила, пішов до дідича й сказав:

— Поможіть мені, бідному, бо, ади, пропадаю.

Пан відповів йому:

— Чого-сь бідний? Бо-сь дурний. А чого-сь дурний?

— Бо-сь бідний. Іди звідси на псю-маму, бо не можу дивитися на тебе.

Зажурився неборака. Іде додому — аж згорбився. Раптом чорт стає йому посеред дороги.

— Що, бідуєш, чоловічку?

— Бідую, Антипку.

— Пан вигнав на псю-маму?

— Вигнав, Антипку.

— А ти хочеш жити по-панськи?

— Хочу, Антипку.

— То повісся на золотий гачок. Я заберу твою душу.

— А скільки мені заплатиш?

— Триста тристенних.

— Файні гроші. Давай їх сюди, бо присіла біда.

Через якусь хвильку чорт приніс мішок грошей, кинув перед ним і спитав:

— Коли задриґаєш ногами?

— Через десять років.

— Добре, я прийду за твоєю душею.

Бідний уже не був бідним. Накупив за гроші всілякого добра. Жив, ґаздував і потилиці собі ніколи не чухав.

Десять років минули дуже скоро. Чоловік не мав бажання вішатися на золотий гачок. Почав думати, як має обдурити чорта.

Коли настав останній день, зробив собі залізні постоли і пішов у поле. Того року соняшники були дуже файні, як золоті. Він знайшов великого гарбуза, прив'язав до крижів і убрав наопашки сардачину. Потім, прив'язав один кінець очкура до соняшника, а другий — до шиї. Приліг, висолопив язика, вивалив очі. Став таким!, що хоч «алілуя» над ним співай.

Чорт прибіг, помацав — чоловік не дихає.

Штрик його вилами у крижі — чоловік анічичирк. Розпалив вогонь йому під ногами, а той — ні мур-мур.

— Ох, спізнився я,— сказав чорт.— Його душа вилетіла з грудей. Треба наздоганяти.

Чорт побіг. А чоловік виспався, встав, підтягнув портяниці й подався додому. Жив собі добре, доки не розтринькав усі триста тристенних.

СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ

То діялось так давно, що найрозумніший чоловік не скаже, коли воно було. Досить того, що в одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в злагоді й любові, але гараздів не знали, хоч мужик робив до кривавого поту. У них було шестеро дітей, а поля мали на заячий скік. Коли найстарший син Грицько вже міг з'їсти за один раз повну миску колоченої квасолі, батько сказав:

— Ти, парубче, уже став великий. Іди собі між люди шукати щастя-долі. Не роби кривди нікому, не смійся ні з кого, поважай людей і шануй своє здоров'я. Як треба буде найматися, то не наймайся ні в білого, ні в чорного ґазди, а тільки в рудого. Не забудь.

— Не забуду, тату.

Взяв Грицько в торбину окраєць хліба і горнятко, аби було в дорозі з чого води напитися, вклонився татові й мамі і пішов у світ за своїм таланом. Багато днів блукав полями, лісами, селами, містами. Зазнав всілякої біди, замерзав і голодував, аж очі світилися.

Одного разу з лісу вийшла якась бабка з оберемком ріща на плечах. Раптом вона спіткнулася і впала. Грицько кинувся до неї, підняв оберемок, подав руку бабці. -

— Я вам допоможу,— сказав і поніс оберемок аж до її хатини.

У бабусі не було нікого. Грицько розпалив вогонь у печі, зігрів борщу в горщику, нагодував стареньку. Помаленьку бабка очуняла.

— Хто ти такий будеш? —спитала вона парубка.

— Я — Грицько. Шукаю щастя-долі.

— Я тобі допоможу. Хочу, аби-сь був моцний, як тур у хащах. Випий цього зілля,— сказала бабуся, діставши з полиці горщик з якимось варивом.

Грицько випив ціле горнятко, подякував і пішов далі. Міг найнятися в багатьох господарів, але пам'ятав розказ тата і шукав лише рудого ґазди. І раз у лісі здибав рудоволосого велетня, що рубав дерева.

— Ти хто? — спитав велетень.

— Я — Грицько. Шукаю собі господаря. А ви хто такий?

— Я — найбагатший ґазда у селі. Мені потрібний наймит.

— Буду служити у вас,— зрадів Грицько.

— А що маю платити?

— За цілий рік будете мене годувати, а потім поборемось. Як кину вами до землі, то піду геть, а як ви мене, то я буду служити ще п'ять років задурно.