ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 30
Рудий велетень зміряв Грицька очима й посміхнувся:
— Я тебе, бахурчака, одним мізинцем викину на хату.
— Може, так, а може, й ні...— відповів леґінь.
Почав наймитувати. Рудий ґазда щодня ходив у ліс, а слугу лишав дома. Хлопець був жвавий, роботящий і слухняний. Господиня бачила, як він увихається, і якось сказала своєму чоловікові:
— Цей парубок наробить нам лиха, бо він дуже моцний. Давай йому таку тяжку роботу, аби зменшив сили.
Рудий ґазда вислухав жінку і задумався. Покликав Грицька й каже:
— Видиш оту вербу? Доки я вернуся з лісу, маєш її зрубати, попиляти на кавалки, поколоти на дрова і поносити до притули. Потім позамітаєш подвір'я, аби ніде не лишилося ані трісочки.
— Все буде зроблено, господарю!
Рудий ґазда поїхав, а Грицько спитав ґаздиню:
— Де сокира?
— Отам у притулі.
Леґінь подивився на ту сокиру й каже:
— Маленька й така- гостра, як бабині зуби. Нею і за тиждень не зрубаєш таку грубу вербу.
Пішов до ковалів і попросив:
— Зробіть мені сокиру з цілого ковадла.
Ковалі здивувалися, але зробили хлопцеві сокиру, яку ніхто не міг підняти. Грицько пішов додому, змайстрував топорище, а потім одним ударом звалив стару вербу. Попиляв, поколов на дрова і поносив їх до притули. Подвір'я позамітав так, що ніде не було видно ані трісочки.
Рудий ґазда вернувся з лісу. Жінка розповідає:
— Наймит такий моцний, що аж страшно. Маєш біду, чоловіче. Ану підніми ту сокиру.
Чоловік не міг зрушити її з місця. Він напудився, зблід.
Минули дні, місяці. Небавком має кінчатися рік Грицькової служби. Рудий ґазда пішов до війта і розповів йому про свого наймита.
— Він тебе вб'є! — відповів війт.— Пішли свого легіня до дідича на тік, там будуть дванадцять найсильніших сільських молотильників. Вони знайдуть якусь зачіпку і порахують йому ребра.
Рудий ґазда прийшов додому і сказав наймитові:
— Завтра підеш до пана молотити.
— Добре, господарю.
Рудий ґазда дав йому ціпа. Грицько потримав того ціпа і розреготався.
— Цим можна хіба що мухи на стінах бити.
Пішов у ліс, зрубав трепету, а з молодого граба зробив билень. Вийшов такий ціписько, що рота роззявиш. Грицько подався на дідичів тік. Там дванадцять сільських молотильників чекали на нього.
Гриць кинув свого ціпа. Від нього аж земля затряслася. Сільські молотильники, як побачили це диво, то так тікали, що п'яти губили. Грицько залишився на току самий.
Прийшов гуменний.
— А де молотильники?
— Повтікали геть.
— А хто тепер буде молотити?
— Я,— відповів Грицько.— Тільки пришліть людей, аби перевертали й витрясали снопи.
Почав молотити. Як лупнув ціпом, то аж вікна на панському палаці задзеленькотіли. Люди позбігалися на тік й дивилися, як на чудасію. Дідич теж прийшов. Стояв блідий і невеселий. Страшно було бачити силу наймита. Люди ледве встигали перевертати й витрясати снопи. Ще сонце на небі, а вся панська пшениця вже перемолочена.
— Що тобі дати за роботу? — спитав легіня дідич.
— Мішок збіжжя. Завтра я сам собі наберу.
Пішов Грицько у село. Позичив у людей дванадцять веріток і зшив із них великий мішок. Подався з ним до пана. Як набрав з тієї купи, що намолотив, то там майже нічого не лишилося. Дідич хотів не дати, але Грицько як глипнув на нього, то пан відразу став смирною овечкою.
Наймит роздав пшеницю бідним людям і повернувся до рудого ґазди. Той чисто вмирав від страху. Скоро мине рік, і треба буде боротися з Грицьком.
Пішов знову до війта просити допомоги. Війт ходив по хаті, смалив люльку й думав. Нарешті промовив:
— На толоці є громадська криниця, її ще ніколи не чистили. Пришли завтра наймита, най її почистить. Побачиш, що ми зробимо.
Пішов Грицько до громадської криниці, спустився на дно і вичерпує намул. А в цей час війтові гайдуки прикотили величезний млиновий камінь і пустили в криницю. Думали, що каменисько так придушить парубка, що той більше уже не побачить сонечка святого. Але камінь мав на середині широку діру, і наймитова голова пролізла крізь неї. Камінь затримався на плечах.
Грицько крикнув сердито:
— Ану, повідганяйте дітей від криниці! Най вони граються деінде своїми колесами.
Його ніхто не чув, бо війтові гайдуки уже повтікали. Грицько викинув камінь, вичистив криницю і вернувся до рудого ґазди.
Ґазда ще дужче зажурився. Як йому боротися з таким силачем, якого не придавиш навіть млиновим каменем. Хоч тікай геть від своєї хати!
— Ні, я від своєї хати не втечу,— сказав багачисько.— Готуй, жінко, десять мішків. Наберемо в них глини, піску і ріні та й пошлемо наймита до дідьчого млина. Там йому буде чорна година!
Коли десять мішків, повних глини, піску й ріні, були вже готові на фірі, рудий ґазда покликав Грицька й каже:
— У лісі, на водоспаді, чорти мають млин. Повезеш туди це мливо і спитлюєш на білу-біленьку муку.
— Най буде, поїду...
Ґаздиня дала в торбу хліба й солонини. Грицько сів на фіру і рушив у дорогу. Коли приїхав до млина, до нього вийшли три мельники, геть чорні від сажі. Грицько на них витріщився і похитав головою:
— Хто у вас найстарший?
— Я,— відповів дідько, з якого сажа аж сипалася.
— Ади, я привіз мливо,—сказав Грицько.— Змеліть мені, але так, аби мука була біла як сніг. Близько не підходьте, аби з вас сажі не нападало в муку. А я тим часом відпочину.
Грицько зголоднів. Увійшов до комірчини і почав смажити солонину. Швидко рознісся запах по всьому млину. Чорти ковтали слину. Один із них не витримав, забіг до комірчини.
