ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 31

— Дай сюди солонину! — заклацав зубами.

— Як станцюєш польку, помажу тобі губи.

— Боже мій, чортяка — як візьметься за боки, як утне своєї непареної польки, аж млин захитався! Грицько йому кинув один шкварок. Він був такий смачний, що чорт — хап за пательню і гайда тікати. Грицько зловив його за вухо і відняв пательню. Та голодний чорт не дав собі спокою: скочив у болото, зловив жабу і встромив у неї патик. Підійшов до вогню і став її смажити над Грицьковою солониною.

— Що ти робиш, бісе? — крикнув Грицько.

— Кап моє на твоє...— вишкірився чорт.

Грицько йому дав такого копанця, що аж двері злетіли із завіс.

Парубок поїв і ліг собі спати. Раптом його збудив грюкіт в одвірок.

— Хто там?

— Старий мельник.

— Чого тобі треба?

— Ми вже змололи. Забирай свою муку.

— Файно, мельники!

Грицько не знав, якого збіжжя дав рудий ґазда на фіру. Подивився, а у мішках — сіра і жовта мука. Це розлютило легіня:

— Що за лайдацтво в цім млині! Я привіз сюди десять мішків пшениці. Зерно було, як золото, а ви що зробили?

— Щоб мені була зараз у мішках біла як сніг мука, бо я всіх вас зітру на муку, а цей млин рознесу!

Схопив за одвірок і потряс млином.

Чорти побоялися зачіпатися з Грицьком. Дали відчіпного десять мішків найбілішої муки і — спокій голові. Потім посідали і почали радитися, як покарати парубка. Довго вони радилися. Нарешті послали найсильнішого і найсміливішого чорта під міст. Той сів там і чекає.

Як тільки Грицько виїхав на міст, чорт так заверещав, що коні, перепудившись, побігли, як скажені. Вісь у фірі — хрусь — і зламалася.

— Най це шляг трафить! — крикнув Грицько, спинивши коні. Замість того, щоб лагодити фіру, він кинувся під міст і зловив там чорта. Прив'язав його до воза й каже:

— Пхай руки в колеса. Тепер вони мають крутитися на твоїх руках аж до самого дому.

Що мав чорт робити? Заліз під фіру, засунув руки в колеса і побіг, тримаючи всю фіру на плечах. Рудий ґазда, побачивши дідька під возом, сполотнів.

— Куди нести муку? — спитав наймит.

— Неси, куди хочеш. Грицько розніс мішки бідним людям. Коли вернувся, рудий ґазда почав хитрувати:

— Що хочеш, бери, Грицьку, аби дав мені спокій.

— Я свого слова не касую!

— А я не хочу боротися,— захникав рудий ґазда.

— Як ти такий тхір, то я дам тобі лише одного щигля.

Грицько дав йому червоного щигля і пішов у світ шукати свою долю серед сміливіших людей. Чи знайшов, чи ні — дізнаєтеся вже з іншої казки.

ЯК БАЖАЄШ — БАЖАЙ МУДРО

Десь колись на світі жили дід і баба, старенькі, зморщені, як дві печериці. Тручали днину за дниною, аби тільки світ був не без них. Якось уночі, коли сон забув до них прийти, вони лежали й дивилися, як два каганці без лою, на шибки вікна. З нетерпінням чекали світанку, бо від лежання їм боліли крижі. Раптом до вікна підійшла якась мара, що заговорила:

— Скажіть, діду й бабо, три бажання. Вони сповняться.

Дід хотів просити міцного здоров'я, а баба — купу грошей. Але вони обоє закашлялися.

Дід, сопучи й стогнучи, встиг тільки сказати:

— На сніданок я хотів би кишки з гречаною крупою...

Уранці повставали. Як тільки сіли за стіл, їм у миску впала звідкись довжелезна кишка, начинена гречаною крупою.

Дід їсть, а баба надулась, як сич.

— Чому не їси? —спитав дід.

— Бо не хочу. Ти хіба не міг попросити чогось ліпшого?

— Для мене нема ліпшого від кишки з гречаною крупою.

— Щоб тобі ця кишка повисла з носа!

Тільки баба вимовила ці слова, як кишка причепилася дідові до носа. Старий хотів її відірвати, але де там! Приросла так, ніби він із нею на світ народився.

Заплакав дід гарячими сльозами, бо на вулицю ж не вийде з отакенним носом. Хоч руй до бога! Довго стогнав, журився. Нарешті промовив:

— Гей, маро, зроби так, аби оця проклята кишка відпала з мого носа і прилипла до бабиного.

Так і сталося. Тепер уже баба похнюпилася з довжелезним носом.

Зітхнула та й каже:

— Гей, маро, зроби так, аби ця кишка зникла кудись у болото.

Тої ж миті кишка відірвалася від бабиного носа і зникла без сліду.

Збулися три бажання.

Засумували дід і баба, що не вдалося попоїсти кишки з гречаною кашею. Знову кожної ночі чекали мару. Якщо не померли, може, чекають і тепер.

ЧАРІВНА ГРАНЬ

Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.

Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.

Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг, як стріла, додому.

Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила: