ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 55
— Ади, які чудеса! Не треба бути й аптекарем.
Петрик нарвав собі лісниць повний капелюх і повештався до столиці. Прийшов до аптеки й сказав тестеві:
— Ви не добре робите. Не схотіли навіть попрощатися зі мною, як із родичем. Я все-таки ваш зять.
— Ну-ну, чого ти хочеш?
— Хочу, аби-сьте почастували мене порцією горілки і я вас — оцими яблучками. Купив би-м був вам щось, але ви мені не дали ані крейцара.
Аптекар приніс око горілки. Вся родина сіла до столу. Петрик випив порцію горілки, а аптекар, його жінка, с й доньки взяли по одному яблучку і почали їсти. У них повиростали роги й цапині бороди. Аптекарка глянула на свого чоловіка й закричала:
— Ме-ке-ке-е-е! Ме-ке-ке-е-е!
Аптекар побачив, на що схожа жінка, і озвався:
— Ве-е-е-е!
Доньки мекали, сини бекали. В аптеці стало так як у кошарі.
Петрик зайшов до Сурчиного покою, знайшов с та пір'ячка. Поклав їх за вухо й подався на ярмарок. Там купив візок і псячу збрую. Запріг аптекаря, аптекарку і Сурку й почав ними каміння возити.
Одного дня до нього підійшов сам цісар:
— Ти що, легіню, таки геть здурів, що возиш каміння? Соромно так робити.
Петрик відповів:
— Я сам знаю, почому шмір до воза й віхоть до столів.
— Ти ганьбиш мені столицю! І цісар крикнув людям:
—Ану запріть його до арешту!
Петрик не пручався, але сказав цісареві:
— А ти другу половину персня маєш?
Цісар почервонів, потім крикнув слугам:
— Ведіть його до мого палацу!
Петрик сів до столу, спізнався з рідним братом.
Вони довго весело сміялися.
ЗОЛОТИЙ КІНЬ І ВІДРО З МУХАРИЦЯМИ
Жив собі один чоловік, що мав трьох синів. Два були пияки і батярчуки, а третій, Степанко, тихий і такий чемний, що й курці «гіш!» не скаже. Брати його не злюбили й кажуть:
— Ти, Степанку, мусиш піти геть від нашої хати!
— Чому?
— Ти ж не п'єш, а ми п'ємо, не гуляєш, а ми гуляємо...
— А тато, що на це?
— Ти втечеш так, щоб тато не знали.
— А як не втечу?
— То ми тебе вб'ємо.
Стало страшно від таких братів. Пішов собі Степанко, куди очі дивилися. Ішов рік і три дні. Приблукав до палацу якогось короля. Постукав у браму:
— Отворіть, бо маю королеві щось добре сказати.
Вартові впустили. Леґінь — до престолу.
— Я хочу служити моєму королеві. Можу коней обходити або викохувати квіти.
Король засміявся:
— Я не маю коней... Якийсь дідько краде їх кожен раз, і я вже не купую. А квітів мені не треба, бо на душі смутно. Будуть у мене коні, то будуть і квіти... А тепер підеш курей пасти.
— Не журися, королю, я підпантрую злодія. Ану купи ще сто пар — увидиш, що ні один коник не пропаде.
Другого дня король закупив сто пар коней. Покликав легіня й мовив:
— Будеш їх пантрувати, як свою голову. Я не вмію жартувати! Аби-сь знав...
Зажурився парубок. Коли настала ніч, взяв кавалок хліба і сів у стайні на порозі. їсть і гризеться: ади, сам знайшов собі біду! Нараз чує, що коло нього щось цікає. Глип — а то мишка вилізла.
— Що, шкряботушко, хочеш їсти? На й тобі, бо, може, й ти голодна.
Мишка з'їла крихту і сказала:
— Тут було багато жартівників, і кожен хотів мене вбити. А ти, Степанку, мовив добре слово і дав навіть хліба. У тебе добре серце. Тож слухай сюди. Опівночі прилетить золотий кінь і так заірже перед стайнею, що всі королівські коні відірвуться від жолобів і полетять за ним, як стріли.
— А що робити, мишко, проти такого коня? Я можу тільки рота роззявити на нього.
— Принеси сюди бляшане відро з червоними мухарицями на дні і якийсь патик.
— А де я наберу червоних мухариць?—зажурився леґінь.
— У квітнику їх є багато.
— І що з ними робити?
— Як настане північ, кинь собі у пазуху трохи мухариць аби-сь не заснув. Як прилетить золотий кінь, надінь йому на морду відро з мухарицями, сідай на нього і бий патиком по бляшаному відру. Йому вже не захочеться іржати. Золотий кінь полетить з тобою, ти будеш весь час його паном.
— Дякую тобі, мишко. Все зроблю так, як ти мені кажеш.
Опівночі Степанко набрав жменю червоних мухариць і кинув собі в пазуху. Вони так його пекли, що хлопець аж підскакував.
Раптом перед стайнею став золотий кінь — файний і блискучий, як місяць уповні. Степанко кинувся до нього і надів йому на морду бляшане відро з мухарицями. Відтак схопився за золоту гриву і — скік на коня. Почав бити патиком по відру. Мухариці розлютилися і почали коня так пекти, що той забув і про іржання. Ставав на задні ноги, хотів скинути Степанка, але той гейби прилип до гриви. Золотий кінь зірвався з подвір'я і полетів під хмари.
Він аж тремтів від болю...
Степанко його пошкодував:
— Я не хочу, конику, мучити тебе і заберу своє відро, бо знаю, як тяжко, коли мухариці кусають людину.
Золотий кінь відповів:
— У тебе добре серце. Проси у мене всього, чого хочеш.
— Не ходи більше до короля красти.
— Тільки цього? Най буде. Піду до інших королів. Але ТИ все-таки вирви із моєї гриви три волоски. Коли буде в тебе тяжка пригода, хухни на них, і я прийду...
Степанко вирвав три волоски.
Золотий кінь приніс його на королівське подвір'я.
Степанко добре виспався. Вранці прийшов король. Глянув до стайні — всі коні на місці.
— Го-го, ти вірно служиш! Тепер, Степанку, можеш і квітів насадити. Але будеш жити в курнику, бо ти є простий гуцул.
Степанко цілими днями просиджував у квітнику — сіяв, садив, поливав, просапував квіти.
— Та я забув сказати, що в того короля було три доньки, які вже мали виходити заміж. Одного разу король зробив для них великий бенкет. Запросив інших королів, принців, найбільших графів. Всю ніч пани бенкетували, вівкали, тралялякали. Вранці одному старому та ще не жонатому принцеві забаглося, аби йому і трьом королівнам подали по букетові квіток.
