ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 56

Король післав льокая до Степана.

— Так і так,— сказав той,— король хоче, аби ти зробив для його доньок і для старого, нежонатого принца по букетові.

— Зараз усе буде готове.

Степанко зробив один букет з бадилля, другий — із сухого листя, третій — з прив'ялих квітів, а четвертий — з найфайніших і найзапашніших квіток. Сказав льокаю:

— Неси до палацу і роздай так: перший — старому, нежонатому принцеві, другий — найстаршій королівні, третій — середущій, а четвертий — наймолодшій.

Льокай так і вчинив. Гості були дуже невдоволені. Вони хотіли знати, що мають означати ці букети.

— Ану приведіть мені сюди того квітникаря!—крикнув король.

Льокай побіг.

— Король велів, аби ти прийшов до палацу,— сказав.

— Коли велів, то най буде...

Степанко взяв тачку, поклав у неї рискаль, коновку, граблі і пішов до палацу.

— Нащо-сь притарахкав сюди цю тачку? — спитав його король.

— Ваша величність мені казали, аби я ніде не лишав цей струмент.

— Коли так, то тарахкай далі. Най з тебе королі сміються... І впустив його до залу, де були гості.

Степанко сів на коновку й чекає.

— Скажи, легіню, чому ти надіслав нам всілякі букети? — спитали.

Гості думали, що в його голові горобці цвірінькають. Степанко відповів:

— Перший букет, зроблений з сухого бадилля, казав-им дати старому нежонатому принцеві. На тім бадиллі росли погані квітки, їх ніхто не зриває і не нюхає. Вони самі пообпадали і нікому втіхи не принесли. Принц, відай, теж не є нікому потрібний, бо, ади, з нього вже пісок сиплеться, а він ще не жонатий. Другий букет, з сухого листя, я казав дати найстаршій королівні, бо вона вже відцвіла. Третій, з прив'ялих квіток,— середущій, бо вона вже почала в'янути. А четвертий — найменшій, бо вона цвіте-розцвітає, як та ружа. Коли відцвіте, то буде таке з нею, як з її сестрами. Аби такого не було, то віддай її, королю, за мене. Хіба я не є файний леґінь?

Король дуже розсердився на нього, але не показав, бо мав іншу гризоту: як витрутити двох старших доньок заміж.

Через кілька днів король сказав найстаршій і середущій, аби намастили собі лице мальовидлами, бо він хоче їх вести кудись у гості.

— І я піду, тату,— просилася наймолодша.

— Ти ще не переспіла, сиди дома,— відповів король. Найменша залишилася. їй було нудно одній у палаці. Вийшла у квітник.

— Степанку, ти б хотів, аби я була твоєю жінкою?

— Чому б ні? Хіба зле бути зятем короля? Біда тільки, що ти не вмієш нічого робити...

— Як не вмію? Ади, я буду полоти квіти,— і дівчина стала коло нього.

Потому кожен день приходила вона у квітник і все там эобила разом з легінем.

А до палацу знову приїхали королі, принци і графи, які клали око на найменшу доньку короля. Прителіпався навіть турецький султан. Усім женихам король наказав стати в один ряд. Потім дав такий розказ:

— До вас підійдуть мої доньки. Кому покладуть хустину на плече, той буде моїм зятем.

Наймолодша попросила:

— Най стане, тату, і Степанко в один ряд із женихами, бо він теж є парубок.

Король не хотів скривдити найменшу і мовив льокаєві:

— Поклич сюди Степанка. Він прийде сюди з своїм тарахкалом і всіх розвеселить.

Степанко справді прийшов до палацу зі своєю тачкою, коновкою і граблями. Лишив у кутку і став у один ряд з королями, принцами й турецьким султаном.

Найстарша королівна підійшла до свого жениха, поклала йому на плече хустину, і він пішов з нею. Середуща поклала хустину на плече свого обранця, і теж забрала його з ряду.

Але, ади, настала черга наймолодшої. Вона взяла хустину і підійшла до женихів. Турецький султан аж вийшов трохи з ряду, але дівчина стала до Степанка і кинула на нього хустину.

— Геть мені з палацу! — крикнув король на найменшу доньку.

Степанко взяв королівну на руки, посадив її в тачку і повіз до курника. А там вийняв з пазухи три кінські волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

Зроби так, аби оцей курник вчинився світлицею, якої й сам турецький султан ніколи не бачив.

— Все вже зроблено, легіню! — і золотий кінь зник.

Степанко увійшов до середини і очам своїм не вірив. Там було так файно, так весело, як навесні в гаю. А дівчина сиділа коло вікна, як найфайніша квітка.

Турецький султан так розсердився, що погрозив королеві:

— Це вам не обійдеться без війни!

Король вийшов надвір, підійшов до світлиці і крикнув молодятам:

— Як будете йти до шлюбу, я тобі, доню, не дам королівської карети. Аби-сь знала!..

— Не треба мені карети, я поїду в тачці! — відповіла на те королівна.

Настав день весілля. Старші доньки короля посідали в блискучі карети й поїхали з великою парадою до церкви, а Степанко посадив свою молоду в тачку, де були коновка й граблі, і теж повіз до шлюбу.

Люди дивляться й сміються:

— Такого посміховиська ніхто не видів!

— Дурна королівна — знайшла собі якогось дивака!..

Степанко зайшов у темну вуличку, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

— Зроби так, аби мені з'явилася золота карета та й аби я і моя наречена були убрані ліпше від усіх королів, принців і графів.

Не встиг Степанко то й сказати, як перед ним постала золота карета, королівна зацвіла у зоряній суконці, і він зробився таким витязем, що де там!

Старші королівни трохи не заплакали від заздрощів. Та мусили дати їм дорогу.

Степанко першим узяв шлюб. Як верталися додому, то вся столиця стала перед ними на коліна.

Але раптом музика замовкла. Гості перестали співати і вівкати.