ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 57

Степанко спитав льокая:

— Що сталося?

— Турецький султан іде на нас війною.

Весілля розійшлося. Король і два зяті збираються на війну, а Степанкові нічого не кажуть. Він узяв палицю і пішов на війну пішки. На полі бою побачив таке, що аж сумно стало. Турецьке військо стояло, а королівське лежало. Яничари били лежачих жовнірів, забирали від них коней і зброю.

— Що тут робиться? — спитав Степанко короля.

— Що, не видиш? Програю війну, бо мої зяті — останні боягузи. Покинули мене і повтікали, куди очі дивилися. Що маю робити?

— Я зараз покажу...

Степанко пішов у корчі, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Перед ним постав золотий кінь.

— Чого тобі треба, добрий чоловіче?

— Хочу, аби від турків лише порохи полетіли.

— Витягни з мого лівого вуха золоту шаблю і сідай на мене.

Степанко витягнув золоту шаблю, сів на коня і полетів па бусурманів.

— Ану, нехрещені, хто тут у вас найстарший?

За хвильку прийшов султан.

— Хочеш битися чи миритися? — спитав його Степанко.

— З тобою ніколи не помирюся, бо ти відвіз на тачці Королівну, яку я любив, як місяць на небі. Мушу вбити.

— Гайда битися!—розсердився Степанко на турка.

Золотий кінь відійшов на кільканадцять кроків, розігнався і з усієї сили налетів на турецького коня. Той перевернувся догори ногами разом із султаном.

— Роздави його, як жабу! — вигукнув Степанко.

Золотий кінь став золотим копитом султанові на груди, і щось тільки гевкнуло.

Король подивився, як яничари чешуть з поля бою, і аж підскочив від утіхи.

Коли турків гейби вітром здуло, король і Степанко стали на чолі війська і подалися до столиці. Короля приймали і хвалили, як великого витязя.

А гуцул не пхався у герої. Він повернувся до світлиці, де жив у добрій злагоді зі своєю жінкою, бавив дітей і розповідав їм казку про золотого коня та відро з мухарицями. Може, ще й тепер розповідає.

І ТУДИ ГАРЯЧЕ, І СЮДИ БОЛЯЧЕ...

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — все йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об'явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш...

— А ти можеш подовжити день?—питає купець.

— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин.    

— Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає...

Радіє купець, аж руки потирає:

— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день — сто талярів твої.

— Добре, спробую,— дав згоду селянин,— тільки цю машину самому панові доведеться крутити.

— Що ж,— купець почухався за вухом,— як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим...

Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев'яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав —машина готова!

— Тепер, паночку, крутіть,— і селянин показав на корбу.— Увечері я прийду за грішми.

Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.

Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.

— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.

— Що ж, гроші твої... День таки довший став... Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів...

— Чому не можна, паночку...— каже селянин.— Але тоді день більшим не буде.

Купець махнув рукою:

— І туди гаряче, й сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!

ЗАМОРСЬКЕ ЯЙЦЕ

Одного разу, ще в давні часи, жив собі багатий — пристрасний коняр. Як тільки почує про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдина його мрія — мати таких коней, яких ще ні в кого нема. Тож і вештався цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди.

От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.

Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився:

— Маю для вас, паночку, товар.

Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі:

— Чим,це ти торгуєш?..

— Торгую я заморськими яйцями, з яких вилуплюються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!

— Ти диви! — здивувався завзятий коняр. Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже:

— Слухайте сюди... Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.

— І довго треба на ньому сидіти?..

— Три тижні, не більше.

Почухався в лисину багач:

— А чи не може хтось із слугів на ньому сидіти?

— Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.

Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.

— Що просиш за це?

— Сто талярів, ні шеляга менше.

— То дорого! — скривився багач.

Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!

— Гаразд, одне яйце беру,— заквапився коняр. — Вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я цілий віз оцих яєць куплю.