ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 58
Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м'яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.
— Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти,— сказав багач оторопілій наймичці.— Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.
Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати... Минув і третій тиждень — не подає голосу лоша!
«Не обдурив мене той хлоп? — стривожився багач.— Почекаю день-два...»
Але й за три дні не висидів лошати.
Розсердився багач, схопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!
А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.
Багач схопився за голову:
— Такого коника я втратив!
Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі...
ЗА ПОТРІЙНУ ПЛАТУ
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
— Збилися ми з дороги... Не знаю, куди їхати!
— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.
— Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав — адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати, пане? — одказує візник.— Жую суху солому!
«Тьху! — скривився пан.— Мужик, як та худобина!..»
Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться...
Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.
Ліг візник-під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
— А що ти там жуєш?
— Що ж нам жувати? — зітхає візник.— Знову кляту солому жую.
— Мені даси? — просить тихенько пан.
— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю...
— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
— Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
— У тебе, — каже візникові,— мабуть, воляче горло — таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться...
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть,— зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда не задармо: взяв од нього потрійну платню.
ПРО СКУПОГО БАГАЧА
Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:
— Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..
І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.
Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши з собою шматок сала, він найнявся в багатого.
Другого ж дня господар загадав піти в ліс — заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м'якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!
Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:
— Уже пора щось на зуб покласти.
— Може, й пора,— відповідає наймит.— Але мені їсти ще не хочеться.
— Як же це так? — не вірить багач.
— Я,— сміється парубок,— наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм'якнуть, доти я не потребую їсти.
«Ех, прогадав! — почухався хазяїн.— Пожди-но, вдруге я буду хитріший!»
Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м'якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв — ні руками, ні ногами не може ворухнути. — Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!
Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.
— Ходімо вже їсти!— жбурнув багач ціпа на снопи.
— Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! — відповідає наймит.— До обіду можна домолотити той стіжок!
