ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 59
— А ти не голодний?—застогнав багач.
— Чого би був голодний? Вранці ото наївся м'якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба...
«Он воно що! — міркує скупий.— Віднині я вже хліба ділити не буду».
Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води, і попросив:
— Хазяїне, дай ще!
— Гм, а це навіщо?..
— Коли вип'ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з'їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!
«Ну й дурень із мене!»—вилаявся багач і перестав давати наймитові води до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав...
Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.
ЯК ГУЦУЛ НАЙМАВСЯ У ПОПА
Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися.
— Я в самому Римі п'ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.
Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.
От другого дня пішов до попа.
— Тобі чого?..— питає панотець.
— Прийшов я до .вас, паночку, проситися на службу.
— А що робити вмієш?..
— Що скажете, отче, те й робитиму,— показав гуцул здоровенні кулаки.— Навіть зварити дещо можу.
— Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа — добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..
— Чому не вміти? Вмію, отче.
— А яку тобі платню на рік положити?
— Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.
Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:
— У мене в усьому мусить порядок бути. Тож ходи, легіню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовився.
Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:
— Якщо ти, легіню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.
— Як так, то й так,— погодився гуцул.— А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.
Так і записали.
Другого дня вранці піп вийшов на ґанок — поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку розшукати лежня.
Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона як рак.
— Він... Він... Ой, не можу...
— Що ж він? —допитувався піп.
— Та підіть погляньте...
Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні, у чому мати народила, схрестив на грудях руки.
— Це так ти мені служиш, дармоїде? — затіпався у гніві панотець.
— А що ж мені робити? — спокійно каже наймит.— Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.
— Що ти плетеш, дурню?
— Ой, і коротка у вас пам'ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не вадило б...
Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно.
Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.
ЯК ПІП ЗЛІЗАВ ІЗ ВОЗА
Якось один селянин віз попа до хворої дружини. Бідна конячина аж у дугу гнеться, бо й віз нелегкий та й попи-ще, нівроку, гладенький. Під горб зовсім пристала. Зліз селянин із воза, вперся плечем в розвору — пособляє змученій коняці.
А на те надходить якийсь сторонський чоловік.
— Гов! Тпру! — підняв палицю і — на селянина: — Он де я тебе здибав! Тепер ти вже не викрутишся з моїх рук!
Селянин здивовано витріщився на незнайомця.
— Що, вже забув? — вигукує далі чоловік.— То я нагадаю. За віщо ти минулого тижня відбатожив мого попа посеред дороги? Чого блимаєш очима? Око за око, зуб за зуб! Тепер полатаю боки твоєму попові!
Він вихопив у спантеличеного селянина батога та як уперіщить панотця по спині — раз, другий... Хотів потягнути його ще і втретє, але попище не дурний чекати: його з воза гейби вітром здуло! Підхопивши рясу, мигом опинився на горбі.
— Ну, друже, тепер їдь собі помалу,— посміхнувся селянинові сторонський та й пішов своєю дорогою.
Коли селянин виїхав на горб, піп, чухаючи спину, став йому дорікати:
— I треба ж було тобі зачіпати його, дідьчого попа!
Селянин і оком не зморгнув: адже він того попа й у вічі не бачив!
БРИЧКА З ТОГО СВІТУ
В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять...
От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і жарене порося з начинкою смакує.
— Позич, сусіде, мірку зерна до нового,— поклонився бідний у ноги багачеві.
Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:
— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.
— Гаразд,— дав згоду бідний. Багач посміхнувся.
— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра. Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.
— Лізь у мішок,— наказав багач.
Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.
