ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 6

Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.

Сумний день підходив усе ближче й ближче.

Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.

Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.

Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою веріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.

Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.

– Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.

Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.

– Візьміть, ви загубили,- сказав йому, коли наздогнав.

– Аби-сь був здоровий, чесний ґаздо,- відповідає дід.- Як, віддячити тобі за доброту?

– Чим ти мені віддячиш, бідний чоловіче? Як можеш, зроби так, аби той, хто вилізе ген на оту грушу, не міг з неї злізти.

– Все буде так, як хочеш,- погодився жебрак.- Іди собі додому.

Через кілька днів навідався дідич. Веселий і улесливий – лисом підшитий, псом підбитий. Питає Кирила:

– Ну, пожив по-панськи, чоловічку? Десять років раював. Тепер ходім до мого палацу, я візьму з тебе душу.

– Що ж, раз іти, так іти,- Кирило попрощався з жінкою і дітьми, потюпав за паном.

– Коли дійшли до груші, Кирило сказав:

– Перед тим, як маю розлучитися навіки з душею, я хотів би, пане, поїсти грушок. Зачекайте трохи, я вилізу й нарву.

– Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам – нарву раз-два… – і пан почав швидко роззуватися.

– Най буде й так, паночку,- і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.

Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.

– Кириле, я не можу злізти! – перепудився панище.

– Не можете, то сидіть на дереві – кукайте, як зозуля.

Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.

ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ

Жив собі гуцул. Мав за маєтки дві долоні. Гарував у багача Онуфрія і корчмаря Мошка. Того, що заробляв, вистачало тільки на сніданок. На обід і вечерю мусив позичати. Скоро стільки він наборгував, що не міг відробити.

Це занепокоїло багача Онуфрія, і він сказав Мошкові.

– Ходім до гуцула, аби віддав борги.

Гуцул здалека побачив, що йдуть до нього гості. Подумав-подумав та й каже своїй жінці:

– Дай сюди якусь хустку.

– Нащо тобі?

– Хочу напасників дурити.

Жінка дала велику білу хустку. Гуцул зав'язав голову, понасував під хустку дрібних крейцарів і взяв молоток.

Увійшов багач Онуфрій, а з ним і корчмар Мошко. Гуцул сидить на стільчику, б'є молотком по голові і витягає крейцарі з-під хустки.

– Що ти робиш, гуцуле?

– Хіба ви сліпі? Кую гроші молотком. Стук – і крейцар, стук – і другий… Не треба вже до вас ходити на роботу.

– Віддай нам свій молоток,- сказав багач Онуфрій.- І будемо мати готовий розрахунок.

– Ага, віддай, а сам іди в жебри? Нема дурних!

– Ми тобі ще доплатимо,- обізвався Мошко.

– Це інша пара калошів. Давайте сто ринських.Онуфрій з Мошком висипали гроші й забрали молоток.

Прийшли до корчми. Мошко завив голову, а багач почав по ній лупити. Б'є, а з-під хустини не сиплеться нічого. Де крейцарі? Багач уже розсердився і так гримнув молотком, що голова у Мошка трохи не розкололася.

Пішли вони до гуцула знову. Той здалеку помітив, що йдуть гості. Подумав-подумав та й каже дружині:

– Принеси, жінко, той гарбуз, що виріс під плотом.Жінка внесла до хати гарбузище. Гуцул сів на нього, накрив себе веріткою і дивиться крізь дірочку.

– Що ти робиш там, гуцуле?

– Сиджу на райському яйці. За три тижні з нього має вилупитися золотий лошак.

– Продай нам ото райське яйце…- спокусився на золото Мошко.

– Давайте сто ринських.

Багач і корчмар висипали на лаву сто ринських і понесли гарбуза з собою. Онуфрій сів на гарбуза, накрився якимись Мотковими лахами й висиджує золотого лошака. Сидів три дні й три ночі. Тоді покликав корчмаря:

– Сідай, Мошку, вже ти – погрій райське яйце.

Корчмар сидів три дні і три ночі, далі покликав Онуфрія.

Доста того, що три тижні минуло, а з райського яйця нічого не вилупилося.

– Той лайдак нас обдурив,- сказав багач Онуфрій.- Ходімо до нього -най нам віддасть сто ринських.

Взяли райське яйце і йдуть до гуцула. Та Мошко спіткнувся. Гарбуз упав на землю і налякав зайця, що спав під корчем. Той шурхнув у гущавину.

– Ади, золотий лошачок! Лови його, лови!-закричав корчмар. Онуфрій кинувся в корчі. Він біг, як скажений. Подряпався, навіть порвав кожуха, але нічого не зловив. Зупинився й каже:

– А все-таки ми – дурні.

Вернулися додому і більше не чіплялися до бідного гуцула.

БІДА Й ДРУЗІ

Колись давно на світі жив мудрий чоловік. Мав молодого сина. Коли відчув, що смерть от-от прийде до нього в гості, покликав сина й каже:

– Вмиратиму, сину. Як залишу тебе самого? Хто тобі допоможе, коли будеш у біді?

– Не журіться, тату,- відповідає син.- Маю багато друзів, вони допоможуть мені у біді.

– Ті друзі вірні й добрі лише при гостині. В горі тебе покинуть…

– Неправду ви говорите, тату!

– Тоді зроби так: візьми торбу на плечі і йди до своїх друзів. Скажи їм, що у тебе згорів весь маєток. Най тобі допоможуть.

Син так і вчинив. Узяв на плече торбу і пішов до свого найкращого друга.

– Допоможи,- сказав,- хоч чимось, ади, я погорів. Нема в мене ні хати, ні худоби…

Друг засміявся і вивів його за поріг.