ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 7
Пішов хлопець до другого приятеля. Той вигнав його за ворота.
Пішов і до третього. Той спустив на нього псів. Вернувся син до батька:
– Ви правду мали, тату. Мої друзі добрі тільки при гостині.
Тоді батько порадив:
– Ану, сину, йди до мого друга. Він живе в сусідньому селі.
Повісив хлопець на плече торбину і пішов до татового друга. Став на порозі й каже:
– У нас сталася біда, тато геть заслабли. До того ще й горе: обійстя згоріло. Споможіть нас чимось.
Його нагодували, а в торбу наклали всілякого добра. Татів друг ще й попросив:
– Не забувай до мене дороги.
Син повернувся й розповів, як його зустріли. Тоді старий сказав:
– Запам'ятай, сину: щоб знайти справжнього друга, треба його шукати іноді все життя.
Ну, зрозуміли?
ХИТРИЙ НАЙМИТ
В одному селі жив злий-презлий піп. Ніякий наймит не міг утриматися в нього.
Якось приблудив у село бідний парубок Іван, який не мав де прихилити голову. Став у попа служити. Робив рік, другий. Ніхто не питав навіть, як він називається. Гарував, як віл, а біда тішилася. На третій рік піп каже:
– З тебе добрий наймит, сину мій. Як ти називаєшся?
– Моє ім'я дуже смішне, панотче. Соромно казати. Я, знаєте, безбатченко, тому охрестили не по-християнськи. Мене звуть: «Най вас шляг трафить».
Піп скривився.
– Справді, ім'я не християнське.
Іншим разом парубок допомагав попаді сікти капусту. Вона й собі запитала наймита:
– Як тебе зовуть?
– Йой, пані добродзійко, соромно говорити. Я народився безбатченком, а панотець, щоб позбиткуватися з моєї мами, назвали мене «Бий, кого видиш!»
– Погане ім'я,- сказала попадя.
Надворі проходжалася попова донька.
Побачила Івана й спитала:
– Як ти називаєшся, парубче?
– Мене, коли хрестили, то назвали «Всі вони злодії»,
– Дивне ім'я,- посміхнулася попівна.
Іван статкував добре, але весь час думав, як має забрати в попа гроші, зароблені тяжкою працею.
Одного дня піп каже:
– Я поїду з добродзійкою у гості, а ти пильнуй роботу. Роби все, що скаже моя донька.
Коли піп з попадею були за селом, Іван підійшов до попівни й просить:
– Дайте мені ключі від комори, треба позамітати.
Увійшов до комори, знайшов там торбу з грішми, закинув на плечі та й дав ногам знати.
Скоро пішла й попівна до комори, а там – ні наймита, ні торби…
Увечері вернулися піп і попадя. Побачили, що їх донька плаче, і запитали:
– Ти чого плачеш? Що сталося?
– Наймит обдурив мене, казав, що хоче позамітати в коморі, а вкрав нашу торбу з грішми.
Піп написав усім попам, аби оголосили своїм парафіянам, що у неділю в його церкві буде храмове свято. Сподівався, що прийде і наймит, тоді його спіймають.
А Іван уже служив аж у третьому селі. Ґазда сказав:
– Запрягай коні, Йване, поїдемо на храм.
Іванові не хотілось їхати, але мусив слухати господаря. Сіли собі на фіру – і вйо!
У церкві вже було повно людей. Тому Іван з ґаздою зупинилися при вході.
Піп виліз на казальницю. Перехрестився і почав:
– Дорогі мої вірники!-Але тут побачив на порозі церкви Івана, крикнув на все горло:- «Най вас шляг трафить!»
Попадя теж помітила наймита й зарепетувала на всю церкву:
– «Бий, кого видиш!»
І попівна побачила Йвана. Вона заверещала не своїм голосом:
– Тату! «Всі вони злодії!»
Піп скочив з казальниці, почав розштовхувати людей. Іван сказав своєму ґазді:
– Тікаймо звідси, вуйку, бо цей піп слабий на голову.
Побігли до фіри, сіли і так рвонули, що тільки закурилося.
Люди ледве вибралися з церкви.
Почали казати, що в голові попа щось перемакітрилось, у попаді – щось перемикитилось, а в попівни-сім днів не метено.
А Іван невдовзі збудував собі хатину і жив, доки не вмер.
ДВІ ДОНЬКИ
В одного багача було дві доньки. Батько дуже їх любив і гадав віддати за таких багатих, як і сам. З бідними не хотів знатися.
Коли настав на то час, старшу засватав найбільший багач з сусіднього села. Але молодша, яка мала лишатися на ґрунті, покохала найбіднішого парубка.
– Ти здуріла, дівко! – кричав старий.- Я чути про нього не хочу!
– Ви не хочете, а я хочу!-відповіла донька.- Мені не треба вашого багатства. З милим буде мені ліпше, ніж з вашим маєтком.
Багач більше не сказав ні слова. Тільки його жінка побивалася.
А люди стали говорити:
– Ади, багачева донька зійшлася з бідним легінем. Без шлюбу живуть. Так їм треба, отим багачам!
Ґазда кипів від злості:
– Скільки буду жити, не хочу її бачити! Все добро віддам старшій, бо вона мене послухала, зробила мені волю.
Минуло кілька років. На свята старий і стара зібралися до старшої в гості. Наклали повну фіру всілякого добра й вирушили в дорогу. Приїхали під височезну браму. Із-за тієї брами летіли страшні крики. Донька і зять сварилися.
Багач почав стукати у браму. Нічого не чують. Почав гримати сідалкою. За брамою далі чути лайку.
– Тут треба бахнути з гармати, аби почули,- сказав старий з кривдою.- Ходім, жінко, додому, бо тут не до гостини.
І повернув дишло. Тоді жінка заплакала:
– Зайдім, чоловіче, до молодшої доньки. Хоч раз подивлюся, як вона живе.
Поїхали до хатки другої доньки. Злізли з фіри й стали під вікно старої халупи. Бачать: сидить за столом донька зі своїм чоловіком і маленьким сином. Вони так файно розмовляють, аж любо дивитися.
Старому сльози засвітилися в очах. Увійшов до хати:
– Ану, діточки, складайте все на фіру. Житимете з нами.
Я не знаю, що відповів бідний зять багатому тестеві, бо не був при тім. Але, відай, він не перейшов жити до багача, бо казочка про те не розповідає.
