ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 79

Не хотів циган відпустити її, то мусили піти в суд і там присудили жінку чоловікові.

Прийшли разом до того лікаря, де був їхній син. Почали дякувати панові, а він каже:

— Нема дурних. Я його стільки вчив, годував, аби мав при кому померти.

І ще раз мусили справу до суду передавати, і суд присудив батькам багато грошей заплатити.

— Де ми візьмемо такі гроші? — бідкалися.

І надумали піти першим ділом до Ганниного брата. Прийшли, а брат городить плота.

— Нічого не говори, а я буду по-циганськи ворожити,— каже Ганна чоловікові.

Прийшла, привіталася.

— Дай, господарю,— каже вона,— кусник хліба — буду тобі всю правду казати, що з тобою було, що з тобою буде, що з тобою є.

— Іди до чорта, дармоїдко,— відмахнувся брат,— на хліб нема кому робити, а їсти є кому!

— Дай, господарю, я голодна, муж голодний. Вибігла жінка. Іване, най би поворожила.

— Ґаздине, дай кусник хліба, буду всю правду казати.

Винесла господиня кусник хліба, і Ганна почала говорити.

— Батьки твої померли,— каже братові.— Була ще у тебе сестра Ганнуся. А де вона?

— Померла,— тільки й сказав брат.

— Кажеш, що померла. А карти кажуть, що ти їй руки відрубав і в лісі так залишив.

Розсердився брат, вхопив за плечі ворожбитку і виганяє:

— Марш, циганко, зі своїм циганом з мого двора і не наговорюй на чоловіка.

Та ворожбитка й не думала йти.

— Як хочеш знати, хто я, то зараз будеш знати. Я твоя сестра.

І показала йому обрубки.

— Впізнаєш? Не хочу нічого—ні суду над вами, ні смерті — хочу лише свою половину маєтку, що батько залишив.

Мусив брат продати півмаєтку і віддати сестрі гроші. Як прийшли чоловік і жінка за своїм сином, лікар сказав:

— Я грошей ваших не хочу і сина не віддам. Залишайтеся в моїм домі і буду при вас віка доживати.

Живуть вони разом, а син Івась росте. Вже й парубком став, кажуть йому женитися, а Івась у відповідь:

— Та вже б женився, але нема кого у свати брати.

— Іване, а пішов би ти до того діда Гараздюка, що казок багато знає, йому пасує сватом бути,— каже мати.

Приходять до мене:

— Здорові були, діду!

— Будьте і ви здорові! Сідайте.

— Знаєте що? Ми прийшли зі своїм сином до вас. Ви нам мусите допомогти. Шукаємо свата. Нам сказали, що із вас був би добрий сват. Знаєте куди зайти, а звідки вийти.

— Я зібрався і за ними пошкандибав.

— Йдемо до відданиці. Йду я, яко старший сват, першим. У двері — стук і стук! Входимо.

— Доброго дня!

— Здоровенькі були!

— Ми не самі прийшли, починаю,— а пригнало нас добро до вас. Хочемо вам сказати, що вашу доньку думаємо Івасеві за жону взяти. Будьте ласкаві, не відмовте нам, аби не пішла погана слава. Думаємо остатися сватами не лише на нині, а раз назавжди.

СІКЛОВИЦЯ

Далеко від села, під великим дрімучим лісом, жив собі старенький дідусь, і була в нього красуня-донька.

Одного разу ходила вона по гриби й заблудилася. Гукала, гукала, та ніхто не озивався. Стомилася вона, сіла на полянці та й задрімала. А коли пробудилася, то побачила біля себе гарного-прегарного хлопця.

— Доведіть мене до рідної хати,— попросила дівчина.

— Нащо тебе вести, коли ти недалеко від неї.

Подивилася вона навколо і справді — полянка знайома.

— Прийди завтра ввечері сюди,— попросив леґінь.

Другого дня дівчина ледве дочекалася вечора. Прибігла на полянку, а хлопець уже чекає.

І зустрічалися вони щовечора, лише не обнімав, не цілував її хлопець і нічого про себе не розказував. Батько вже тривожився, допитувався:

— Куди ти, доню, бігаєш? .

— Гуляти, батьку,— відповіла дівчина, а більше з неї не можна було витягнути й слова.

Минула весна, настало літо, але звідки цей леґінь — дівчина не знала. А одного вечора, коли прийшла на галявину, його не застала. Страшно стало самій у лісі, і дівчина заблагала.

— Не покидай мене! Прийди!

Повіяв вітер, затріщали кущі, і леґінь з'явився.

— Я чув, як ти кликала мене,— сказав.— Але я не вірю, що ти мене любиш. Тоді повірю, коли принесеш мені голову свого батька.

Почорніло в очах дівочих, застогнала:

— Прощай!

Та коли він відійшов кілька кроків і сховався за високим дубом, дівчина зойкнула:

— Почекай!

— Тоді йди, я почекаю тут,— сказав хлопець.

Прийшла дівчина додому, взяла сокиру — наче трісок наколоти — та не встиг батько слова промовити, як замахнулася вона, і покотилася стареча голова на стіл. Вхопила вона її за довге волосся і побігла у ліс.

Гули вітри над нею, кричали сови, стогнали дерева, а вона, спотикаючись, спішила туди, де чекав парубок.

Прибігла і простягнула батькову голову:

— Бери!

Та він не взяв.

— Потанцюй із нею,— наказав.

Дівчина крутнулася раз, удруге, парубок засвистів і вона почала під цей свист танцювати швидше і швидше. А за якийсь час її вже не було, на цьому місці крутився вітер, забираючи за собою сухе листя, хворост, ламаючи кущі.

Танцюючий вітер пішов слідом за парубком. Хтось бачив це, і казали, що йшов чорт, а за ним тяглася Сікловиця.

З того часу народ каже, що не вихор танцює, а Сікловиця, яка за намовою чорта відсікла голову рідному батькові.

ПРОЙДИСВІТ

Там, де я ще не бував, ґазда собі жив-проживав. Жона йому померла, і залишився він з трьома синами. Два були мудрі, а третього придуркуватим вважали.

Через рік занедужав батько, скликав синів і говорить:

— Підійдіть ближче до мене, сини. Я іду в могилу на спочинок, а ви залишаєтесь на господарстві. Заповіту вам не залишаю, а першої ночі, як мене поховають, будеш ти, найстарший сину, з вечора до ранку на могилі вартувати, другої — середущий, а третьої — придуркуватий Іван.