ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 78

Зайшов поштар, слово за словом, чарка за чаркою, Валашко майже не п'є, а поштареві підливає. Сп'янів Гаврило і заснув.

Валашко тоді до торби. Витяг листа, що сусід до сина написав, порвав його і кинув у піч, а написав і кинув поштареві у торбу другого.

Через деякий час одержує бідний жовнір листа, а там написано, що дружина народила сову — не сову, дитину— не дитину, а щось таке, як опудало: і носате, і пулькате, і горбате. Засумував, задумався, але відписав так:

«Дорогі родичі! Ви пишете, що дитина моя дуже негарна. Яка вже є, най росте. Я приїду і побачу, яке воно».

Несе поштар листа батькам, а Валашко перестріває і просить зайти.

— Не маю часу, бо сусідам листа несу,— каже поштар.

— Ей, Гавриле, що в торбі, те буде у людей,— упрошує Валашко.

Завів гостя до хати, почастував горілкою. Листоноша заснув, а господар до торби. Спалив листа і написав за мисливця другого — що не хоче ні дитини, ні дружини-каліки, знайшов собі другу, і хай краще Ганна забирається, бо як не забереться, то зробить смерть і їй, і дитині.

Як прочитали Ганні листа, залилася вона гіркими сльозами.

— Народилася я нещасною, нещасною і помру,— сказала.— Не хочу, аби дитина через мене загинула, допоможіть зібратися, і піду світ за очі.

Свекор і свекруха допомогли Ганні, прив'язали їй дитину на плечах, попрощалася невістка і пішла. Йшла не день і не два. Зустрінеться їй перехожий — попросить вона дитину переповити та й прив'язати на плечах і далі йде. Випросить десь шматок хліба — то дитині дасть, а сама голодує. Вже не одяг, а лахміття на ній, але мати-матір'ю — не кидає дитину.

Минав час. Виріс хлопчик із пеленок, навчився ходити. Вже і хустку матері зав'яже, і розв'яже, і косу розчеше. Бідна мати тішиться, бо хоч маленькі рученята, але свої. Так пережили, як не жили, сім літ. А тим часом чоловік Ганни відслужив і приїхав додому. Як спитав батьків про Ганну і сина, то й зрозуміти не міг нічого.

— Та хіба ти забув?—питає батько.—Сам писав, що як застанеш її вдома, то вб'єш і її, і дитину.

Принесли й показали листа. Прочитав він і спокою собі не знаходить.

— Не моя рука це писала,— каже.— Піду і я у світ Ганнусю шукати.

Пішов, людей розпитував, але за Ганною і слід пропав.

Ганну із семилітнім сином тим часом узяв до себе один лікар. Побачив, коли вона просила милостиню, пошкодував дитину, а що був безрідним, то сказав:

— Слухай, небого, продай мені дитину. Я безрідний, а так буду хоч мати якусь надію.

Заплакала гірко мати:

— Ой, не віднімайте у мене рук. Одні вороги відібрали, а другі ви хочете. Вони годують і одягають мене.

— Та зрозумій, що я тебе не прожену з дому. Як надокучить, бо ти звикла по світі мандрувати, то візьмеш грошей і підеш собі, а син буде вчитися.

Почала Ганнуся жити в світлицях лікаревих. Був той лікар добрим майстром і зробив для неї протези, та такі, як живі руки.

Одного разу Ганна вийшла за місто, де стояли цигани. Пішла до одного шатра, аби поворожили їй. Побачив її тут молодий кучерявий циган. Сподобалася, і вже кроку ступити їй не дає:

— Чи вільне твоє серце, красуне? — питає.

— Я заміжня, але чоловік зрікся мене. Якщо знайде, то буду з ним жити, бо люблю його.

— Живи зі мною.

— Та навіщо тобі, цигане, каліка? — і Ганна показала протези.

— Не треба мені твоїх рук,— каже циган.— Я тебе і погодую, і одягну. Цигани на полі не працюють, а на возі будеш їздити.

Не хотіла Ганнуся, але цигани хитрі люди і таки підмовили її їхати з ними.

А чоловік усе її шукає, вже й коня собі купив, бо пішки не має сили ходити. І ось приїхав він до села, де зупинилися ті цигани. «Піду,— думає,— до них. Цигани — мандрівні люди, то може щось чули про Ганну».

З конем не йде, бо знає, що можуть цигани видурити,— залишив у одного ґазди. Неголений, обірваний, нужденний, прийшов до циганського шатра і занімів — упізнав свою дружину. Але ні — дружина була без рук, а ця гарна циганка руки на колінах зложила.

Не наважився питати про неї і так простояв від обіду до вечора.

Переночував у того ґазди, що коня в нього залишив, а вранці знову пішов до циганів. Але знову нікому ні слова не сказав.

А цигани зійшлися на раду. Один з них і каже:

— Вже два дні підряд якийсь чоловік приходить до нашого табору і дивиться на шатро. Це, напевне, злодій або розбійник.

Вирішили, що завтра, якщо він прийде, затягнуть його до шатра і вб'ють.

Вранці всі цигани розійшлися по селу, а він до шатра — просто до Ганни.

— Хочу, аби ви поворожили мені,— сказав.

Впізнала Ганна чоловіка, але не видала себе, відповіла так, ніби нічого й не сталося.

— На карти, помішай їх і клади.

Зробив чоловік, як вона сказала, і слухає.

— Був у тебе брат,— розповідає циганка,— але помер. Ти мисливцем блукав по лісах і одного разу в печері знайшов дівчину без рук, яка стала твоєю дружиною. Потім ти пішов до війська, а вона народила тобі красивого сина, якого ти не бачив, бо ні його, ні жінки не застав удома. Скажи, що би ти зробив, коли б їх зустрів?

— Хоч би побачити,— озвався чоловік.

— Чи не гадаєш їм щось погане вчинити?

— Як можу зробити їм щось погане, коли вони нічим не завинили?

І розповів про листи.

— Якщо так, то я і є твоя жінка.

Бачить Ганна, що чоловік і вірить, і не вірить, а найбільше з недовір'ям поглядає на її руки. Тоді натиснула на пружини, і рука штучна відпала.

— Ганнусю! Скільки років я шукав тебе. І ось де знайшов.

Тим часом почали вертатися з села цигани.

— Оце мій муж,— каже вона молодому циганові.— Я тобі казала, що коли муж знайде мене, то я покину ваш табір.