ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 77

Одного разу збирається Іван до міста і, прощаючись, каже до жінки та сестри:

— Попідмітайте та попідгрібайте солому до соломи, дрова до дров, а гній до гною, бо ось-ось випаде сніг, і все мусить бути в порядку.

Ганна порається на вулиці, а Марія варить їжу.

— Ганно! — кличе Марія братову,— ходи-но сюди, покрутиш точило, ніж такий тупий, що не можу навіть тіста врізати.

Поточила ножа, і Ганна пішла знову по своїй роботі, а Марія положила сина у ліжечко і встромила ножа у груденята малому. Накрила дитя веретою, а сама вийшла на подвір'я і каже:

— Іди, неборе, до хати й довари обід, бо мене вже голова болить від пари.

Пішла Ганна до хати, а Марія ще й наказує:

— До другої кімнати не заглядай, бо там дитина спить.

Ввечері приїхав Іван з міста і хвалить дружину, що вона порядок на подвір'ї зробила.

— Я вже втомилася біля того варива, то ми мінялися з Ганнусею,— розповідає жона.

Увійшли до хати. Виймає він подарунки для сестри.

— Я тобі, сестро, китицю купив, бо скоро свята. Втішилася сестра, подякувала за дарунок.

— А синок де?

— Спить у другій кімнаті,— відповідає дружина.

— Давно спить?

— Та давно.

— То вже мав виспатися. Бо і йому я подаруночки приніс.

Підійшов до ліжечка, відкинув верету, аж синок мертвий, і ніж стирчить із груденят.

Ще й не отямився, як Марія почала заводити:

— Ой, що я наробила! Залишила гадюку в хаті, аби дитину мою зарізала!

Збіглися люди, а бідна Ганнуся лише руки заломила і стоїть безмовна.

— Гадино,— каже Іван,— взяла ти життя в мого сина.

Клянеться Ганна, на коліна падає, богом присягається, та Іван і слухати не хоче. Побіг до стайні, запряг коні, сокиру за пояс.

— Лізь на віз! — наказав Ганні.

Ледве вилізла сестра на воза, плаче, побивається, та даремне. Заїхали у дрімучий ліс. Зупинив Іван коней коло здоровенного пня, зліз із воза і сестрі наказав злізти.

— Не винна я, братику, най мене бог покарає,— просить Ганна.

Впала на коліна і ноги братові обнімає.

— Не покарав тебе бог, так я покараю. Признавайся, котрою рукою сина мого убила?

Ще дужче заридала Ганна, а Іван схопив її праву руку, положив на пень і відрубав до кисті.

— Кажи тепер, котрою рукою сина мого убила?

Плаче сестра, проситься від брата, а він схопив другу руку і теж відрубав. Тоді зняв із сестри вбрання і так лишив.

Стоїть Ганна гола на морозі, кров тече з обрубків, і нізвідки помочі чекати.

Захотілось їй води напитися. Почула — в долині потічок дзюрчить. Спустилася до потічка, але не може на руки обпертися, аби напитися, ні в пригорщі води не набере. Рушила вона за струмком, дійшла до глибшого місця, забрела і, нахилившись, напилася. Тут побачила над потічком старезного дуба. Вода промила його коріння, і там є велика печера.

Вийшла з води і полізла у печеру. «Тут хоч спокійно помру»,— подумала.

А там якась звірина гніздилася. Дівчина лягла в це тепле ліговисько і чекає смерті. Пробула вона три дні голодна, хвора і гола, а смерть не приходить.

З близького села надійшов сюди із собакою молодий мисливець. Його собака занюхав кров, довів господаря до тієї печери і почав гавкати.

— Бери! — наказав мисливець, і собака поповз усередину.

Приповз до дівчини, а вона слабим голосом проганяє:

— Марш! Що тобі треба?

Мисливець чекав, чекав на звіра, а коли почув людський голос, гукає:

— Хто там є, хай виходить!

— Не можу я вилізти,— озвалася слабим голосом Ганна.

Скинув хлопець кожуха і протиснувся у печеру.

— Ти хто така? —спитав, коли побачив дівчину.

— Я каліка без рук. Якщо будете мене виносити звідси, то обережно беріть, бо дуже болять мене рани.

Взяв обережно її на руки і виніс на світ. Як побачив її красу, то очам своїм не повірив. Одяг дівчину в свій кожух і питає:

— Ти, певно, голодна?

— Я вже чотири дні не їла і не пила.

Добув із торби свій обід і нагодував її. З листочків зробив чашечку і води приніс. Як напилася, то й почала краще себе почувати.

Наказав псові мисливець вартувати, аби хто не образив її, а сам майнув додому:

— Батьку, — допоможіть мені коней запрягти,— просить.

— Навіщо?

— Їду до лісу по наречену.

Зажурилася мати.

— Ой, казала я тобі, чоловіче, що з нашого одинака доброго нічого не вийде. Певне, якась лісова чарівниця щось йому зробила.

— Та вже що буде, те буде,— відповідає батько.

А він запряг коней і до матері.

— Давайте свою нову спідницю, сорочку, хустинку, чоботи, бо вона гола.

Заплакала мати, а він коней батогом і — до Ганни.

Одяг він дівчину, посадив на воза і привозить додому. Подивилися батьки — гарна невістка, та що з того, коли без рук.

А син на те:

— Якщо вам не до душі, мамо, що вона каліка, то знайте, що мої руки — то її руки. Я її одягну і роздягну. А маєтку і так мені не треба, бо ми багаті.

Та минув рік, другий, а на третій кличуть мисливця до війська. Він і каже батькам:

— Може, не захочете одягати та роздягати мою дружину, то я найму служницю.

— Вона наша невістка, і не скривдимо її,— пообіцяли батьки.

Поїхав мисливець. Минуло небагато часу, і Ганнуся народила сина. Написали до війська листа, передали поштареві та й чекають, що молодий батько приїде хоч подивитися на свого синочка.

А по сусідству жив багатий господар Валашко. Він дуже хотів, аби мисливець сватав у них дочку, а коли той узяв собі каліку, вирішив помститися. Побачив, що листа передали на пошту, то й кличе поштаря:

— Повертай у гості, Гавриле, ти і родич нам, а чомусь дім наш обминаєш.