ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 76

Біжать вони лісом, і вже ось-ось повинен впіймати чоловік своє щастя, але ліщинова галузка, на якій було три горіхи, боляче вдарила по очах, і поки він протер очі, щастя мов крізь землю провалилося.

Зірвав він тих три горіхи та й заховав у кишеню. Аж йде, йде і бачить, що заблудився.

Ходив лісом, поки стежка не вивела його на поле, де пастухи пасли худобу. Запитав, як дістатися до його села, але пастухи не знали. Пішов далі. Бачить — б'ються троє хлопців.

— Хлопці, чого ви б'єтеся? — питає.

— Бився б і ти, якби був на нашому місці. Ми ніяк не можемо поділитися батьковою спадщиною. Він як помирав, то залишив нам три дорогоцінні речі — чарівний капелюх, що робить людину невидимкою, чобіт-скорохід і палицю, яка заведе тебе, куди захочеш.

— Чому ж ви не можете поділитися?

— Я хочу мати всі три речі. — відповідає найстарший.

— Я теж хочу всі,— каже другий.

— І я хочу,— третій.

— Я вам допоможу дійти до згоди,— каже бідняк.— Є в мене три горіхи, кидаю їх з гори. Хто скільки схопить горіхів, стільки й речей дістане.

Розмахнувся, кинув горіхи під гору. Брати побігли, почали знову битися, а він палку в руки, капелюх на голову, а чобіт на ногу — і в дорогу. Коли бачить незнайомого чоловіка.

— Ти хто такий? — питає, окинувши капелюха, аби і його бачити можна.

— Шукаю щастя для свого життя.

— Ходи зі мною.

Ідуть удвох лісом і зустрічають третього.

— Куди йдеш, добрий чоловіче?

— Шукаю щастя, бо вже давно полює за мною голодна смерть.

Ідуть вони втрьох. Зустрічають ще одного чоловіка.

— Чи не по щастя і ти йдеш?

— Кажуть вовка ноги годують. Ось і я шукаю, може щось знайду,— відповідає той.

Пішли далі вчотирьох. Йшли, йшли і дійшли до великого міста. Зупинилися біля будинку і читають, що в царя пропала дочка. Хто її знайде, той дістане велику нагороду.

— Ви знаєте, що я маю чарівний капелюх, чобіт і палку. Розкажіте, що можете робити ви,— говорить бідняк до побратимів.

Каже перший:

— Я — стрілець.

— Я — кравець, — другий.

— Я — злодій,— третій.

Пішли до царя вчотирьох дізнатися, чим він їх нагородить.

— Той, хто здобуде її, може на ній оженитися, а коли вже жонатий, то нагороджу його сріблом-золотом,— від повідає цар.

Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.

Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть.

Перепливли на другий бік, аж бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько.

Каже бідняк:

— Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити.

Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.

Посадили царівну на корабель і попливли. Допливли до середини моря, а чудовисько пробудилось. Понюхало повітря, розпустило крила і кинулося доганяти.

Побачив це один побратим і каже:

— Пропали ми. Женеться чудовисько, буде смерть і нам, і царівні.

Тоді стрілець каже:

— Не бійтеся. Я врятую всіх.

Добув свою чародійну стрільбу, швиденько зложив її, зарядив, прицілився і вистрелив.

Чудовисько якраз було над кораблем, впало, і корабель розламався на шматки. Хто як може тримається на воді, на дошках, на уламках, аж тут озвався кравець:

— Потримайтеся ще трохи.

Вийняв він чарівну голку і почав дошки докупи зшивати. Так дошку до дошки, і хоч було нитки трошки, а зшив корабель, і всі щасливо дісталися берега.

Прийшли до царя з царівною, цар дуже втішився, не знає, де доньку і рятівників її посадити.

— Добрі ви всі, хлопці, але скажіте, кому буде за дружину моя донька?

Бідняк говорить:

— Мені, бо я її знайшов.

Злодій заперечує:

— Ні, мені, бо коли б не я, то ти не зміг би викрасти її від чудовиська.

— Ей, вона таки моя,— на те все, заявляє стрілець.— Що з того, що ви знайшли її і з-під чудовиська викрали? Були б ви давно на тому світі, якби я його не вбив.

А кравець слухав, слухав і собі хоче доньку цареву. І до нинішнього дня ніхто не знає, чия царівна. Не знає ні той, хто казав, ні той, хто слухав.

ЯК БРАТ СЕСТРУ ПОКАРАВ

Померла в одного чоловіка жінка. Як залишився він самотнім, то вдруге не оженився, а жив з двома дітьми. Коли вже час було дітям із людьми рівнятися — дочці заміж виходити, а синові женитися,— батько занеміг. Покликав дітей і сказав:

— Ми тепер, слава богу, багаті. Я не хотів, аби наш маєток розшарпували, і тому не брав другої жінки. То й вам кажу: не женися, сину, і ти, дочко, заміж не виходь, а ґаздуйте двоє, і весь маєток буде вашим. За непослух буду вам мстити і по смерті.

І з тими словами вмер.

Поховали син і донька батька, поплакали, але час робить своє, і прийшлося Йванові думати про одруження. Мав він уже двадцять чотири роки. Про бідну не хотів і думати, знайшов собі багачку.

Відгуляли весілля і живуть собі. Нажили синочка. Назвали Івасем. Хлопчик вродливий, кучерявий. Дуже любив батько свого сина, пишався, що схожий на нього, але й про сестру не забув. Думає він, що час би сестру відвінувати. А жона тим часом своє думає. Раз вона й каже:

— Якби ми позбулися Ганни, то весь маєток дістався би нашому синові.

— Чи ти з глузду з'їхала, що таке городиш? Та ти смієш намовляти, аби я рідну сестру життя позбавив?

Бачить жона, що її слова розсердили чоловіка, та й вибріхується.

— Що ти, чоловіче, жартів не розумієш?

Минуло ще півроку, а вона все про своє думає.