ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 75
— Добре.
Скликав пан слуг і наказує:
— Подивіться добре на цього хлопця. Завтра він буде красти пшеницю. Якщо вкраде — шкури спущу.
Прийшов Іван додому, готується, пришив блузку до штанів, напхав усередину соломи, постоли причепив теж. З білої хустини зробив голову, фарбами намалював свій рот, очі, ніс, пришив до голови кашкета. Поки фарба висохне, побіг до старенької бабусі і попросив продати квочку з курчатами. Не хоче бабуся продавати. Та він обіцяє завтра квочку їй повернути і дати ще 10 мішків пшениці. Не вірила бабуся, але дала себе вговорити.
Переночував Іван, взяв опудало, коробку з квочкою та курчатами і пішов до лісу. Над дорогою вибрав високого дуба. Зав'язав на кінці шнурка петлю, накинув її опудалу на шию. Сам виліз на дуба, підвісив опудало над дорогою, зав'язав шнурок до гілки. Тоді побіг уперед, насипав на дорогу пшона, випустив квочку з курчатами, а сам заховався за кущами.
Чує — їздові перекликаються:
— Дмитре, дивися, аби злодій якийсь мішок не вкрав.
— Не бійся. Хай лише попадеться на наші очі, то ноги не дотягне додому.
— Хлопці. Та ось він висить! — вигукнув один з їздових.
— Не може бути!
Під'їжджають, а один не витерпів та батогом повішеного по ногах.
— Ах ти, сучий сину, хвалився вкрасти у нас пшеницю. А тепер із сорому повісився. Ну, тепер можна і закурити.
Коні їдуть самі, а їздові йдуть юрбою. Та раптом один з них гукає:
— Хлопці! Курка з курчатами!
Почали вони ловити курчат, а ті по траві розбіглися. Підводи тим часом сховалися за поворотом. Іван із-за кущів повернув передню підводу на лісову дорогу, а за нею поїхали всі інші.
Замаскував сліди гіллям і поїхав до села.
Схаменулися їздові, залишили квочку з курчатами, біжать, а коней нема та й нема. Прибігають на станцію — нема. Радять їм побігти до магістралу, бо може поліція туди загнала. Пішли туди. Нема.
Повертають із міста пішки.
А Іван тим часом приїжджає до того двору, де живе жінка, у котрої він квочку з курчатами взяв. Віддав їй повний віз зерна, а одинадцять возів додому повіз.
Прийшли їздові до пана, стали в порозі, а пан питає:
— Украв хоч мішок?
Розповіли їздові, що сталося, а панові аж піт виступив на чолі. Звелів покликати Івана.
Прийшов Іван увечері, привітався, а пан йому:
— Вкрав таки?
— Вкрав.
А слуги дивуються:
— Як, ми тебе повішеного бачили?
— Ви хіба не знаєте,— каже Іван,— що мертві по дурнів приходять. Це вам не курчат ловити і не бити повішеного батогом.
— Буде Іване, так як ми домовилися,— каже пан,— зерно твоє. Але хочу домовитися з тобою, щоб ти коней мені відпродав.
— То, пане, треба по базарній ціні платити. Але аби ти не казав, що я поганий, віддаю тобі за половину.
— Слухай, Іване,— каже далі пан.— Я хотів перевірити, чи ти добрий злодій. Скажи, а чи ти міг би мені викрасти батька з пекла? І скільки за це хочеш?
— Ніскільки. Дай мені того слугу, що батогом бив мене, повішеного.
Дав пан, і пішли вони обидва. Тремтить слуга. Йдуть серед ночі, перейшли один міст, потім другий, третій — так вісім мостів, а коло дев'ятого зупинилися.
— Лізь під міст,— каже Іван.
Залізли під міст. Чують — їдуть підводи. Прогуркотіла одна по мосту, друга, а як над'їхала сьома, то Іван кричить.
— Стій!
З мосту запитує чийсь голос:
— Хто там?
— Та я — Іван.
— Який Іван?
— Злодій.
— Що тобі треба?
— Віддай мені батька мого пана.
— А я чим буду смолу возити?
— Бери панського слугу.
— Давай.
Вийшли на міст. Пана розпрягли, а слугу запрягли і поїхали.
Привів Іван старого пана до сина, а пан каже:
— Ой сину мій проклятий, ти і там мені спокою не даєш! Я лише навчився у шлеї ходити і через тебе мусив роботу залишити. Ти знаєш, що тепер це місце зайняли, і я мушу до важкої роботи йти або у смолі кипіти?! Ти не хочеш від мене відчепитися, то я від тебе відчеплюся. Аби ти огнем згорів і димом здимів, а той, хто мене сюди привів, аби на моєму майні осів!
Пан пропав. Весь маєток дістався Іванові, але він його бідним роздав, а собі побудував хату, оженився. І брати його поженилися. До сьогодні живуть і хліб жують.
ЩАСТЯ
Були два брати. Один — багач, другий — бідняк. Чому молодший був бідний — сам того не знав і ніхто йому не міг сказати.
Одного разу бідняк узяв сокиру за пояс і подався до лісу. Йде він, іде полем, бачить, женці жнуть братове жито, бо з колоса паде, а за ними маленький хлопчина колоски збирає. Колосок до колоска, а жмут до копи. Подивився на женців і на гідного маленького хлопчину і питає:
— Синочку, чий ти? Я тут не бачу твоєї мами?
— А ви мене не знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я — щастя вашого брата.
— Ну, добре. Як ти братове, то де ж моє?
— Ваше в лісі лежить під ліщиновим кущем із розкритим ротом і чекає, аби впав горіх йому в рот. Дуже ліниве воно.
— А я зміг би його знайти?
— Чому ж ні? Ідіть цією стежиною до лісу, а там буде потічок. Підете берегом і побачите сплетених явора з грабом. Від цих дерев рушите направо, і стежина доведе до товстезного дуба, під яким росте кущ ліщини, а під тим кущем побачите своє щастя.
Дійшов чоловік до лісу, біля сплетених дерев вирубав довгу палку, заховав її за себе і пішов стежкою. Доходить до дуба і бачить, що тут лежить, задерши вгору ноги, малятко з розкритим ротом.
Чоловік тихенько зайшов за дуба і звідти палкою як огріє його! Воно — на ноги і тікати, а чоловік — за ним і все палкою причащає, примовляючи:
— Оце ж тобі плата за те, що я так чорно бідую!
