Ідуть роботарі - страница 12
— Дурниця! — почув Тім голос Бірза, такий ненависний йому з учорашнього вечора. — Я вам кажу, дурниця! Хіба так виконують наказ? Хто наказав вам заводити автомобілі в двір? Хто, я вас питаю?
Полісмен безпорадно показав рукою на робітничий натовп: мовляв, ви ж самі бачите небезпеку.
— Дурниця! — кричав Томас. — Саме тому і треба було точно виконати наказ. Ви відповідатимете, сержант. Ви зірвали нам перший психологічний ефект. Чорт зна що!
Потім він спинився, немов згадавши про щось. Він повернувся до автомобіля. За склом вікна Тім, не вірячи своїм очам, побачив знайоме обличчя Мадлени. Воно було якесь бліде, напружене. Бірз щось сказав Мадлені, вона кивнула головою — безвільно й механічно.
— З Мадленою, здається, справи погані, Тім, — тихо проговорив Боб. — Навряд чи вона допомагатиме нам.
Бірз тим часом знов повернувся до вантажного автомобіля. Рішучим рухом він сам відкинув брезент з одного краю — і натовп загомонів, спочатку тихо, потім дедалі голосніше. За високими бортами автомобіля матово виблискували велетенські залізні постаті дивних потвор, що лежали одна біля одної вздовж автомобіля.
— Роботарі!.. Залізні потвори! — побіг у натовпі шепіт.
Так, це були роботарі. Чутки здійснювалися. Тім відразу пізнав потвор, рідних братів того роботаря, якого він бачив під час свого інтерв’ю з Джонатаном Говерсом. Ті ж металічні постаті, що чимсь нагадували середньовічних рицарів, закутих у блискучий панцер, ті ж химерні срібні антени на головах.
— Вони? — гаряче спитав Боб.
— Вони, — коротко відповів Тім.
Бірз вийняв з кишені якийсь невеличкий апарат і поклав його на крило автомобіля. Від апарата йшли дроти, зв’язані з навушниками, які Бірз одягнув на голову. Потім він дістав ще малесеньку чорну плескату коробку овальної форми. Її він тримав у руці, уважно прислухаючись.
Тисячний натовп мовчки стежив за кожним його рухом. Було чути, як працював невимкнений мотор автомобіля, що ним приїхав Бірз.
Нарешті, Бірз зняв навушники.
— Так, — сказав він, полегшено зітхнувши. — Усе гаразд. Сержант, дайте сюди чотирьох ваших людей. Та якнайсильніших.
Чотири полісмени підійшли до автомобіля. То були справді міцні, кремезні люди. Вони незрозуміло поглядали на Бірза.
— Добрі хлопці, — сказав він, уважно оглянувши їх. — Беріть верхнього роботаря та обережно ставте його на землю. Чуєте? Як людину ставте, на ноги.
Здавалось, натовп не дихав. Кожен боявся не почути хоч слово; витягаючи шию, кожен намагався не пропустити жодного руху полісменів. Ось вони обережно підняли верхнього роботаря. Зробили вони це несподівано легко, бо здавалось, що роботар мусить важити значно більше.
— Мабуть, дюралюміній, — почув Тім голос Боба Леслі.
Полісмени поставили роботаря на ноги, боячись пустити його з рук, щоб він не впав. Знов вони безпорадно глянули на Бірза.
— Пустіть, — наказав той. — Пустіть! Він стоятиме.
І справді, роботар нерухомо став на свої залізні ноги. Томас Бірс відійшов до нього і хутко повернув вимикач на грудях роботаря. У ту ж мить роботар мовби випростався і зробив крок уперед. Натовп завмер.
Роботар переступив на другу ногу, підняв першу — і рівно й важко посунув до воріт. Крок за кроком ішов він, чітко підводячи ноги і важко, з дивним гуркотом ставлячи їх на землю. Бірз блискучими очима стежив за ними.
— Відчиніть ширше ворота! — крикнув він нарешті. — Ширше відчиніть ворота першому роботареві, першому нашому залізному робітникові!..
Роботар так само рівно пройшов ворота і зник у дворі. Натовп посунувся до воріт, щоб побачити, куди піде роботар далі. Але полісмени і «Бойові хрести» щільно заступили дорогу.
— Назад, назад! Ані кроку далі!
Полісмени вже знімали з автомобіля другого роботаря. Він також пішов до воріт. За ним третій, четвертий, п’ятий. Бірз покликав до себе сержанта.
— Ось що, сержант, — сказав він. — Я поїду на завод ставити роботарів до верстатів, а ви, будь ласка, пильнуйте порядку. Хай дивляться всі, хто бажає. Але — ні кроку до роботарів. Адже ж ви маєте певні інструкції. Пам’ятайте, якими хочете засобами підтримуйте порядок. Люди добре озброєні? То гаразд. Роботарів пускатиме оцей технік.
Він підштовхнув уперед маленького чоловіка в синьому спецодязі, що приїхав разом з ним. Потім він сів до руля свого автомобіля і повільно поїхав до воріт.
Тім не витримав: обличчя Мадлени пропливало за склом вікна на один крок від нього. Він одштовхнув полісмена, що стояв перед ним, і голосно покликав:
— Мадлено!..
Бірз озирнувся. Він помітив Тіма і спинив автомобіль. Обличчя його скривилося. Але він поважно зробив полісменам, що вже схопили Тіма, знак відпустити його і з іронічною посмішкою вимовив:
— На превеликий жаль, не можу взяти тебе з собою. Бо мої роботарі дуже не люблять червоного кольору. А ти довів мені вчора, що ти такий же червоний всередині, як рудий зовні. Так же?
І, зовсім не ховаючи глузливої своєї посмішки, він рушив автомобіль далі. За склом вікна розлютований, ображений Тім побачив похмуре обличчя Мадлени. Очі її були сумні, вона дивилась прямо перед собою, немов не чула ні вигуку Тіма, ні нахабної глузливої відповіді Бірза.
А вслід за автомобілем Бірза один за одним ішли роботарі, йшли важкими залізними кроками. Ось пролунав гуркіт нових вантажних автомобілів: до заводу під’їздили нові й нові партії залізних потвор. Натовп загув:
— Залізні штрейкбрехери!
— Говерс оголосив нам війну.
— Геть роботарів!
