Ходіння Туди і Назад - страница 11
− Ліє, не займай, − втрутилася Каміла. − Метр сам упорається.
− Я ж лише хотіла…
Чоловік не дав їй договорити:
− То що тобі здалося, дівчино?
Він пильно дивився на Лію, і цей погляд ніби читав її думки. Вона знала, що чоловік здогадується про те видиво, яке вона бачила. Але як?
Господи, де вона? Що тут коїться? Вона мертва? Чи збожеволіла? А може…
І тієї ж миті до Лії ніби прийшла відповідь. Вона згадала коридор, двері, сон… Так, сон. Саме так. Усе дуже просто. Вона ж лише спить. Це все їй сниться. Авжеж. Бо як усе це пояснити? То був сон, але й це теж сон. Сон у сні. Таке буває. Вона читала. Та і з нею таке було, коли спиш, а потім прокидаєшся, а потім прокидаєшся знов, уже по-справжньому. І тепер вона мусить прокинутися. Звісно, це сон. Сніг, дзеркала, книжки, кошмари. Так, наче марення якогось божевільного режисера фільмів жахів. Якогось Девіда Лінча.
З цих роздумів її вивів Метр.
− І не сподівайся, люба, − мовив він із сумом у голосі, ніби чудово її розумів. − Ти не прокинешся, хоч те, що ти бачила за дверима, і було сном, але тут усе навсправжки.
Лія стрепенулася. Він прочитав її думки. Це неможливо. Але чоловік вів далі:
− Ти зараз, мабуть, думаєш, що я вмію читати думки, але, на жаль, помиляєшся. Просто ти надто голосно думала, так голосно, що навіть Каміла почула твоє бажання прокинутися. Це зрозуміло. Так завжди буває з новопристалими. Зіткнувшись тут із різними неймовірними речами, вони інакше, як сном, пояснити цього не можуть, от і прагнуть прокинутися. А якби я й справді міг читати думки, то, певно, не питав би, що ж ти таке страшне побачила, що так налякала нас із Камілою.
− Та нічого страшного… − Дівчина вагалася, але вирішила не жартувати з цим чоловіком. − Мені лише на якусь мить здалося, що переді мною сидите не ви, а якийсь юнак, смертельно хворий. Він мав такий жахливий вигляд, що я рефлекторно відсахнулася. У нього було чумне обличчя. Хоча… Про це я лише читала. Я ніколи не бачила людей, хворих на чуму, але тоді мені раптом здалося, що саме ця хвороба вразила хлопця.
Якби Каміла стояла ближче до Метра, то, мабуть, помітила б, як він змінився на лиці. Ліїне зізнання розкривало якусь таємницю, таке, про що знав лише чоловік.
− Не зважайте, − сказала Лія. Але раптом їй на думку спало щось таке, що знову примусило змінити тему розмови. − Краще поясніть, що зі мною щойно сталося. Викажете, що то був сон. А як це я раптом заснула?
− Ти не заснула, дорогенька. − Чоловіків голос полагіднішав. Мабуть, у його голові нарешті вибудувалася з уламків думок та здогадів яскрава картина, і він знайшов якийсь дуже важливий для себе рішенець. − Ти побувала в Коридорі.
− Звідки ж ви знаєте? − Дивний здогад, що Метр таки вміє читати думки, повернувся. − Ви ж казали, що не читаєте думок.
− Я не брехав. Не читаю. І справді не знаю, що ти там бачила, бо кожен, хто там опиняється, бачить щось своє. Я просто знаю, що ти там була. Можу лише додати, що то погане місце. Там можна загубитися, і я доклав чимало зусиль, щоб витягти тебе звідти.
− Так, я відчула, що то погане місце. І саме тому вам стало зле? Через мене? Вибачте…
− Не через тебе. Через мене, через Камілу, через Нічгород… Якби я не повернув тебе, усім було б кепсько.
− Я все одно нічого не розумію…
Метр замовк. Роззирнувся. Складалося враження, що він про щось важко розмірковує, шукає ради.
− Скоро зрозумієш. Але ти мусиш зрозуміти це сама. Ні я, ні будь-хто інший цього тобі не пояснить, тим більше тими словами, які зараз ти тільки й можеш розуміти, враховуючи надто малий досвід, хоч і неймовірні потенційні можливості. А тепер вибач, але мені треба переговорити з Камілою. Розважся чимось. Візьми хоча б книжку якусь почитай.
Лія мовчки погодилася й пішла вглиб зали між нескінченними рядами полиць. Тепер вона вирішила не вибирати книжку навмання, як першого разу, а трохи тут освоїтися, пороздивлятися палітурки, погортати, одне слово, оцінити асортимент. Хоча в глибині душі сумнівалася, що Селінджер тоді був спонтанним вибором, який нічого не значив. Тим часом Метр відвів Камілу вбік і, хоч знав, що дівчина не підслуховуватиме, усе ж трохи стишив голос:
− Тепер я все зрозумів. Ця дівчина таки особлива. Ні! Не просто особлива − не така. Це щось геть інакше, ніж ми колись бачили, чули, відчували. І тепер я розумію, чому вона, щойно прибувши, ще нічого не досягши, потрапила в Коридор. Уяви, що буде, коли вона чогось тут досягне. Яку силу вона зможе мати.
Каміла лише кліпала, бо нічого не могла второпати.
− Ти так вирішив через її видіння? Через цю маячню про чуму? Але ж ми так мало знаємо про тих, хто повертається з Коридору. Що, як це якийсь побічний ефект? Що, як це залишки тих кошмарних снів, які вона там устигла побачити?
− Ні, ти нічого не розумієш. Ніякі це не залишки. Вона побачила мене. Розумієш, мене. Той юнак, хворий на чуму, то я. Я дуже багато знав про те, як повертати інших із Коридору, але, на щастя, раніше мені цього не випадало робити. Я й гадки не мав, що це аж так важко. Я витратив стільки сил… Та що там, ти ж сама бачила − я не зміг навіть підвестися. Так от, витративши всю свою енергію, я, мабуть, оголився, відкрив свою суть, своє істинне обличчя, яке в Країні взагалі не можна побачити. Але навіть цієї оголеності не можуть побачити такі, як ми. Ти ж не побачила? А от вона побачила. Вона побачила мене справжнього. І кому, як не тобі, це розуміти, адже ти сама допіру мені казала, що вона побачила тебе справжню.
− Але ж то я, а то ти. Це різні речі. Я звичайна, я така, як усі, а ти − Метр.
− Вважаєш, що для того, у кого є дар бачити суть, це має якесь значення?
