Ходіння Туди і Назад - страница 15
− І що тоді?
− А тоді − справжня слава. Геніальній ідеї присвячується безліч статей, її обговорюють наймаститіші письменники, авторку показують по телевізору. Книжка безліч разів перевидається, а головне дає шалений прибуток як автору, так і видавцям, адже кожен тепер хоче купити відразу три варіанти. А це потрійні гроші.
− Та хіба це найважливіше для митця?
− Ні. Але наша героїня − жертва піару. Вона більше не спромоглася на щось вартісне у своєму житті, натомість зробила карколомну кар’єру менеджера з реклами в якійсь дуже впливовій фірмі. І таки стала найкращою в цій царині. Але як письменниця так і не відбулася. А мала ж таку можливість…
Дідусь замовк. Я певна, що він знав іще безліч таких історій, але й цього вистачило для роздумів.
Наша розмова виявилася такою простою, невимушеною, що я наче й забула про все на світі, та зараз до мене дуже гостро прийшло розуміння того, що насправді я геть нічого не розуміла. Адже ж дідусь прийшов сюди для того, щоб пояснити мені, де я перебуваю. Чому ж ми знову говорили про книжки?
− Скажіть, − мовила я несміливо, намагаючись-таки хоч щось зрозуміти, − а чому тут усе обертається лише навколо книжок?
− Бо це Нічгород, − він так просто відповів, наче саме слово мало мені все пояснити.
Нічгород… Десь уже чула це слово. Я напружила пам’ять і таки згадала. Це слово чомусь асоціювалося з Богданом-Ігорем Антоничем. Мабуть, я читала щось у якійсь статті. Точно. Ще навчаючись у виші, я писала про нього дипломну і саме тоді почула це слово. Та, мабуть, я не дуже старанний науковець, бо мені все одно не вдавалося приплести це до постаті митця. Тому не втрималася й запитала:
− Це якось пов’язано з Антоничем?
− О, Антонич. Це справжній Письменник, навіть більше − Письменник-Провидець. Але йому, на жаль, не судилося побувати в Нічгороді. Він помер.
Остання фраза мене вразила. Ні, не те, що Антонич помер. Це я чудово знала. Але ж і я… Наче… Чи ні?
− А я? Хіба я жива? Ну, тобто там, звідки прийшла. Ну, тіло моє, земне, тлінне… Хіба мене не збило авто? Хіба не я лежала розмазана на асфальті? Господи, де ж я?
Дідусь був здивований не менше за мене.
− Ти не мертва, ясна річ. Хіба Метр тобі взагалі нічого не розповів? Ні, це неподобство. Де ж він? Так не можна! Хай негайно йде сюди. Не починатиму ж я з азів. Ти справді геть нічого не розумієш?
Він казав щось іще, але я вже не витримала. Хоч як це соромно, та я розревілася. У мене просто почалася істерика. А ще…
Ще в мене після того, як побачила перед очима своє понівечене тіло, ніби якась полуда з очей спала. Я згадала маму… Господи, хоч де б я була і хоч що б зі мною сталося, але ж вона там геть сама, наодинці з власним горем. Мені стало так боляче. Я тут читала, теревенила, сміялася з Оксентієвих історій і жодного разу про неї не згадала…
Де моя мама? Що з нею? Вона, мабуть, плаче. Що вона відчула, коли довідалася? Так, я не мертва. Моя душа жива, я в іншому світі, мені добре. А що відчуває вона? Бідна моя мама.
Я намагалася пригадати той день перед аварією. Пригадати, коли востаннє бачила маму, що вона говорила, у що була вдягнена… Але нічого не могла згадати. Жах. Я не могла згадати свою маму…
Повернувшись у кабінет, Метр із Камілою побачили не надто приємну картину: дівчина сиділа на підлозі і, обхопивши голову руками, нестримно ридала, а Оксентій марно намагався її заспокоїти.
− Ох, лишенько, що сталося? − жінка зойкнула і вже хотіла бігти на допомогу старому, та він її спинив.
− Ви що, геть нічого їй не казали?! − обурився Оксентій. − Вона вважає, що померла. Це ж неподобство!
− Як померла? − Метр не приховував здивування.
− Так, як можна померти в Реальності. Вона ж іще не розуміє іншого значення, іншого вияву смерті.
− Звісно, не казали. Але ж коли вони приходять, то самі знають про це.
− А вона − не вони. Ти ж сам мені казав, що дівчина особлива.
Метр замислився. Таке сталося вперше. Але чому ж тоді дівчина плакала? Якщо вона взнала, що не мертва, то, навпаки, мала б радіти, адже люди найбільше бояться саме смерті.
Лія їх наче й не помічала. Та коли Метр підійшов до неї й поклав руку на плече, вона, трохи заспокоївшись, підвела на нього очі.
− Люба, не плач. Витри сльози. Ти ж хотіла знати правду? Зараз дізнаєшся.
Дівчина схлипнула, втерлася. Чоловік сів поруч і взяв її за руку.
− Чому ти вирішила, що мертва?
− Бо я бачила, − через силу, ковтаючи схлипи, казала новенька, − бачила себе на дорозі. Мене збила машина.
− А що ти бачила потім?
− Не пам’ятаю. Сніг… Так, сніг. Потім з’явилися ви, ми вступили в дзеркало, потім зала, потім…
− Так, це я вже знаю. Отже, після аварії ти більше нічого не пам’ятаєш?
− Там? Ні.
− Що ж. Слухай. Як ти думаєш, де ти зараз?
− Ну, як би це назвати… На тому світі.
− На якому?
− На тому, куди йдуть після смерті. Так кажуть люди − «той світ».
− А, так-так. Душа відділяється від тіла і вирушає в пекло чи в рай. Такого навчають релігії.
− А хіба не так?
− Якщо так, то, на твою думку, де ти зараз: у пеклі чи в раю?
− Навіть не знаю. Це місце за описами не схоже ні нате, ні на те. Може, це чистилище?
− Не схоже на чиї описи? Хтось, хто бачив рай чи пекло, повертався звідти?
− Не повертався, але так кажуть Біблія, Коран…
− А як смерть трактують в індуїзмі, у буддизмі?
− Там узагалі все інакше. Є поняття безсмертя душі, сансара, нірвана…
Дівчина замовкла. Нарешті вона почала розуміти, до чого веде чоловік.
− То на боці якої релігії правда? Ти християнка, тому думаєш, що після смерті тіла підеш у рай чи в пекло, а кришнаїт думає, що його душа реінкарнується в іншу людину чи тварину залежно від того, яке життя він прожив. То куди ж ми йдемо насправді після втрати тіла? Де ти?
