Ходіння Туди і Назад - страница 18
Метр глипнув на дівчину, що вже підвелася й чекала моменту, щоб вилити своє відро образ. Сутички цієї парочки вже нікого не дивували. Метр утомився вислуховувати їхні скарги. Але він − авторитет, тому нічого не залишається, як, підхопивши дівчину під руку, провести у свій кабінет і вкотре порозкладати все по полицях. У залі залишилися тільки Оксентій, Лія та Матвій.
Читач зрозумів, що розмова вчителя й учениці дуже важлива і йому доведеться залишити їх сам на сам. Та поки йому про це не натякнули, не поспішав покидати зали.
− Що ж, дівчинко моя, − почав Оксентій, − ти, бачу, вже дещо зрозуміла з того, що з тобою відбулося і що ще має відбутися.
− Трохи, − відказала Лія. − Я в Нічгороді, де живуть письменники, які перебувають на межі життя та смерті.
− Невдале визначення, − аж скривився дідусь, − але нехай буде так. Як думаєш, що ти тут робитимеш?
− Мабуть, писатиму.
− Тобі вже видали ручку й папір?
− Краще вже ноутбук, − спробувала пожартувати Лія. − Та я вже не така дурна. Я втямила, що тут пишуть трохи інакше, і це дуже добре, бо я з дитинства ненавиділа писати й роблю це, як курка лапою.
− Добре, − усміхнено погодився дід. − Що ти ще знаєш про Країну?
− Знаю, що, окрім Нічгорода, є й інші міста…
− О, до речі, − перебив Оксентій, − геть забув. Знайомся, це Матвій. − Він підійшов до юнака, який уже почав був думати, що про нього забули. − Мешканець Місяцеграда.
Лія лише зараз помітила в кімнаті ще одну людину. Перед нею стояв високий, дужий хлопець. Міцна, ніби вилита з бронзи статура свідчила, що це атлет. І лише очі, блакитні, трохи стомлені й сумні, жили ніби самостійним життям, видаючи людину розумну, перейняту одвічними питаннями існування.
− Матвій − Читач, − пояснив дідусь.
Лію, здається, здивувала ця репліка. Адже в Країні мешкають митці − творці, таланти… А що ж тут робить Читач? Вона негайно вирішила озвучити своє здивування.
− О, моя люба. Щоб стати Читачем, треба мати неменше хисту, ніж Письменнику. І перших значно менше, ніж останніх.
− Справді? − Лія не переставала дивуватися.
− Так. Окрім того, саме вони визначають наше існування: не буде їх, ми теж не будемо потрібні. Вони нас надихають, задають темп нашій творчості, а ми лише перетворюємо дійсність залежно від їхніх потреб. Одним словом, ми творимо для них життя.
− Якщо вас послухати, то виходить, що споживач важливіший за виробника.
− Так і є. Але зауваж − не кожен споживач, а лише той, що й сам має хист творця.
− Я геть заплуталася, − відмахнулася Лія. Мабуть, вона ще не готова до таких розмов.
Раптом її осінило.
− Добре. Якщо ви кажете, що талант Читача важливіший за талант Письменника…
− Хіба я таке казав? − перебив її дід. − Я сказав, що це теж великий талант, але всі таланти важливі однаково.
− Добре. Кажете, вони однаково важливі? А я хочу заперечити, бо вважаю, що Письменники важливіші, потрібніші.
− Чому це? − втрутився нарешті Матвій і відразу почервонів, бо його ж не запрошували до дискусії і він би ніколи через свою вихованість не втрутився, якби репліка новенької не зачепила хлопцевого самолюбства.
− Зараз поясню, − вела своєї Лія. − Якби Читачі були потрібніші Країні за Письменників, то я б потрапила саме в Місяцеград, а не в Нічгород. Бо такого читача, як я, ви у всій Реальності не знайдете. За все своє життя Там я, може, і написала кілька милих книжечок (уявних, звісно), може, мала кілька непоганих ідей. Зате як я читала! Я читала з дитинства, читала все, читала всюди. Я обожнювала книжки. Для мене день вважався назавжди втраченим, якщо я не прочитала бодай сторіночку. Я марила книжками. Ні сон, ні потреба в їжі не могли мене відволікти. Я гладила книжки, нюхала їх. Я мріяла жити в бібліотеці, щоб навколо мене були лише книжкові полиці. Колись моя улюблена телеведуча Ольга Герасим’юк сказала, що в дитинстві мріяла бути читачкою, не знаючи, що такої професії не існує. Я теж усе своє життя мріяла бути просто читачкою. Мріяла, щоб з’явилася така професія − просто читати різні книжки: художні, науково-популярні, розважальні… Якби така професія справді існувала, я будь-що її опанувала б…
Лія замовкла й перевела подих. Вона сама від себе такого не очікувала. Давно вже з таким захватом нікому нічого не розповідала.
Захват прочитувався й на обличчях чоловіків. Окрім того, Матвієві ще й були знайомі ці відчуття.
Першим наважився порушити мовчанку Оксентій:
− Я вражений, Ліє. Але я маю й контраргументи. Ти любиш книжки, любиш читати, але це люблять всі Письменники, не лише Читачі. Однак Письменники ще й самі можуть писати. Невже в тебе ніколи не виникало почуття заздрості до якогось талановитого письменника?
Дівчина на мить замислилася.
− Авжеж, виникало. Це ж нормально. Я людина, і я можу обманювати будь-кого: мовляв, не заздрю успіхам інших, але це ж природно, це людська сутність.
− Цілком із тобою згоден. Але ж у тебе ніколи не виникало почуття заздрості, скажімо, до механіка, що сконструював дуже вдалий автомобіль?
− Ні, бо це мені нецікаво.
− Отож. Ти не цікавишся тим, чого не вмієш, і не вмієш того, чим не цікавишся. А писати ти можеш. Сама можеш перетворювати дійсність. А читаючи інших, ти просто вчишся, і коли в них щось виходить дуже вдало, так, що ти вважаєш за неможливе цього досягти, тоді ти й починаєш заздрити.
− Нащо ви мені це кажете?
− Бо Читач ніколи не заздритиме Письменникові. Його талант у тому, щоб просто читати, просто захоплюватися чужою творчістю, а якщо ти здатна створити щось сама, ти автоматично переходиш із розряду Читачів у розряд Письменників.
