Ходіння Туди і Назад - страница 24
Одна її ідея мені дуже сподобалася. Це думка про вічне кохання в найпершому оповіданні. Вона така наївна, що викликає замилування. Та, незважаючи на романтичність, молода письменниця виявилася дуже жорстокою: безжально нищила своїх героїв, перекреслювала їхні долі лише для того, щоб донести до читача якусь фаталістичну ідею. Так багато письменників розправляються зі своїми персонажами, а коли в їхньому житті стається щось лихе, то нарікають на Бога: мовляв, чому він такий несправедливий. А якщо уявити, що Бог − це теж письменник, то чому ж він не може так поводитися з живими людьми, як вони поводяться з персонажами своїх творів? А якщо ті персонажі теж десь паралельно існують? Хіба їм не боляче?
Якби дівчина побувала в Нічгороді, то зрозуміла б, що є сила, яка пише життя, і що вона сама може стати її частиною. Чи залишилася б вона тоді такою ж категоричною? Хоча на якусь мить мені здалося, що навіть тоді письменниця не змінила б свого стилю. Вона справді готова була страждати, щоб наповнити життя змістом, якого їй тоді бракувало. Принаймні дівчині так здавалося.
Здавалося, бо як я розумію зараз (хоч прожила ще не дуже багато, та дещо вже встигла усвідомити), а згодом зрозуміла й вона (дівчина, до речі, майже моя ровесниця в Реальності), що саме тоді, у юності, її життя було насичене і справжнє. Тому в останньому творі, написаному вже значно пізніше, вона звертається до того часу, який став для неї місцем, де можна прихиститися…
Хоча останнім її творам чогось бракувало. Не майстерності, звісно, бо зі стилістичного боку перші спроби пера були дуже примітивні. Воно й не дивно − ще не було атестата зрілості з відзнакою, філологічної освіти, участі в олімпіадах та конференціях із сучасної української мови. Але була віра. Віра, що в житті є щось незвичайне, дивне, фантастичне. А потім ця віра почала зникати.
Тому я захотіла її відродити. Я вирішила, що напишу таку книжку, яка викликала б бажання жити, любити і творити. Нехай одну-єдину, та я певна, що вона змінить життя не одного читача, а головне − автора.
Я довго думала, що б його написати. Знову й знову перечитувала щоденники (які були не менш талановиті за оповідання). Я мала дотримуватися стилю дівчини. Але якого? Того раннього, романтичного, де оживають мертві коханці й шлють звісточки з потойбіччя, де матеріалізуються думки про смерть і герої, що хочуть загинути в період депресії і таки домагаються свого, але саме тоді, коли їм цього вже геть не хочеться? Чи, може, пізнішого, реалістичного, де є сум за батьківщиною (саме з тим оповіданням вона перемогла у всеукраїнському конкурсі, хоча особисто мені сподобалася там лише одна художня деталь − зображення снігу), де є трагічне, але правдиве зображення життя сучасної молоді?
Врешті я вирішила, що мій роман матиме все це. Як? Елементарно. Я напишу про Нічгород. Так. Коли я сказала про це Метрові, він спершу спохмурнів, бо ми домовилися, що, повернувшись у Реальність, я й словом не обмовлюся про Країну й про все, що пережила.
− Але ж це говоритиму не я, а дівчина, яка не перебувала в комі, тому їй ніхто не повірить, а сприймуть усе за фантазію.
Метр замислився. Я бачила, що ідея йому сподобалася. Справді, хто повірить письменниці? Адже ніхто не вірить Толкієну, що існують хобіти, ельфи й орки, чи Кінгові, що бувають живі машини, а в шафах мешкають монстри. Та водночас адресат (майбутній митець, який уже чекає свого часу, щоб прийти в Країну), усе зрозуміє. Принаймні, коли потрапить сюди, йому вже буде легше, ніж мені свого часу, адже згадає, що колись про таке читав, щось спливе в пам’яті, і він розумітиме значно більше, а мешканцям Країни доведеться докладати значно менше зусиль, щоб розтлумачити йому елементарні речі.
Коли ми з Метром розповіли про все Оксентію, він, хоч як це дивно, аж засяяв і відразу погодився.
− Чудова ідея, − мовив він. − Ти, Ліє, таки надзвичайна. Ми самі готуватимемо митців іще в Реальності, але ніхто про це й не здогадається, лише вони, та й то, коли настане час. Як довго існує Країна, а до цього досі ніхто не додумався. Чудово!
Залишалася дрібничка − створити книжку. Та тут я вже не барилася. Книжку було написано на одному подихові. Бідна дівчина. Мені було її шкода. Під’єднавшись, я не відпускала її ні на мить. Письменниця виявилася здібним реципієнтом. Вона не чинила опору, не лінувалася (Каміла розповідала, що таке часто траплялося з реципієнтами, іноді їх просто потрібно змушувати брати ручку й писати те, що їм диктують. Такі лінощі обурювали, адже ж не треба думати, фантазувати − просто записуй готовеньке, а вони й того не хочуть) і написала доволі об’ємний твір лише за кілька днів. Я була їй безмежно вдячна!
Ця дівчина вміла не лише слухати, а й чути. А мене вона не лише чула, а й розуміла. А іноді навіть допомагала. Так, саме допомагала. Часом я не могла знайти якогось потрібного слова, чи не дуже вдало будувала речення, чи взагалі не могла сформулювати думки (бо це справді складно, коли пишеш про Нічгород). Тоді моя реципієнтка сама знаходила рішення. Редагувала вона просто геніально!
І от твір уже готовий. Моя подруга, виснажена, знесилена, але задоволена, вирубилася й кілька днів відсипалася, відлежувалася й байдикувала, а я готувалася повернутися в Реальність.
Важко прощатися з цим місцем. Надто з новими друзями. Провести мене прийшли найближчі: Каміла, Метр, Оксентій і Матвій. Ми не хотіли цього афішувати. Шкода було, що я так і не познайомилася з Художниками та Музикантами. Я навіть достеменно не знала, які ще тут є митці. Але мусила йти. Я мала якийсь дивний талант і, якщо не Тут, то Там точно повинна його реалізувати. Тішилася, що Там на мене чекає мама, що вона буде щаслива. А ще тим, що нічгородці приходитимуть до мене, писатимуть для мене.
