Ходіння Туди і Назад - страница 26

− Не треба вечері. Я хочу тобі дещо сказати.

− Але ж у нас іще багато часу, − заперечила Оля, нічого не розуміючи.

− Ні. Я поспішаю.

− Куди?

− Мене чекає мама. Я обіцяв швидко повернутися.

Він поліз у кишеню й витяг незвичайну маленьку скриньку червоного кольору. Максим відкрив її, і дівчина побачила неймовірної краси обручку, яка сяяла, ніби яскрава зірка.

− Це тобі, − сказав хлопець. − Вона залишилась іще від бабусі у спадок. Ця обручка переходить із покоління в покоління вже кілька століть, і тепер я хочу, щоб вона належала тобі. Це символ вічного кохання. Бережи її й пам’ятай: хоч де б я був, я завжди тебе безмежно кохатиму.

Він поцілував Ольгу й пішов до дверей.

Дівчина, нічого не розуміючи, запитала:

− То ти вже йдеш?

− Так. Ще побачимося, − мовив, виходячи з помешкання.

Оговтавшись, Оля зрозуміла, що не попрощалась із коханим як слід. Та коли вибігла з квартири, його вже ніде не було.

Повернувшись, вона ще довго розглядала його подарунок, а потім пішла в спальню і, зачарована мріями, заснула міцно й щасливо.

Прокинулася наступного дня об одинадцятій годині. Голова нестерпно боліла, мабуть, від тривалого спання, адже на роботу вона зазвичай вставала о сьомій.

Щоб остаточно прокинутись, Оля пішла на кухню й заварила міцної кави. У голові ще крутилися вчорашні Максимові слова, дивувало його квапливе зникнення. Можливо, він просто не хоче одружуватися з Олею? Може, у нього є інша? А слова про вічне кохання?.. А обручка?..

Оля ще довго б провадила цей внутрішній діалог із собою, та раптом її роздуми перервав телефонний дзвінок. Вона рвучко кинулася до апарата, сподіваючись, що це Максим. Але зі слухавки пролунав чужий чоловічий голос:

− Алло. Олю, це ти?

− Так, я. − Оля впізнала голос Сашка, двоюрідного Максимового брата.

− Олю, мені важко… я… я не знаю, як тобі сказати… Сталася біда. Учора загинув Максим. У ДТП. Вибач, але я мусив тобі це повідомити.

Сашко не бачив, як Ольга зблідла, як її очі, мов дві холодні крижини, втупилися в стіну, дівчина заточилася й ледь не впала. Опанувавши себе, вона ледь чутно промовила в слухавку:

− Коли це сталося?

− Учора, Олю. Учора вдень, близько дванадцятої. Він їхав до тебе, хотів освідчитись і дещо подарувати. Максим дуже поспішав і, не впоравшись із керуванням, в’їхав своїм «опелем» під вантажівку. Коли приїхала «швидка», він уже помер. Я розумію, тобі важко це чути… Вибач, але…

− Ні! − перебила його Оля.

− Що − ні?

− Ні! Цього не може бути! Ти щось плутаєш!

− Тобто? − не зрозумів Сашко.

− Цього не може бути! Учора ввечері, близько п’ятої, Максим був у мене й подарував мені обручку.

− Ти впевнена?

− Так! У мене є доказ − обручка. Не клади слухавки, я зараз.

Дівчина чимдуж кинулася по подарунок. Але обручки ніде не було. «Невже це все мені наснилося? Боже, що ж це таке?»

− Алло. Сашку, мабуть, це був сон, дивний сон…

− Мені дуже шкода, Олю. Ти приїжджай…

− Зачекай. А як там його мама? − запитала Ольга, розуміючи, як матері зараз важко.

− Мама? Чия? − здивувався хлопець.

− Максова. Чия ж іще?

− Та ти що? Вона вже десять років як померла.

Усе ясно. Це ще раз довело бідолашній, що то був лише дивний, але прекрасний сон.

Через два дні Максима поховали. Ольга теж там була. Їй досі не вірилося, що коханого вже нема.

Після цієї трагедії дівчина замкнулась у собі. Вона знову почала жити своїм буденним сірим життям: дім − робота, робота − дім. Забула мову пташок, музику хвиль і те, що в природі є зв’язок між людиною й тим, що її оточує.

Якось, у звичайний вихідний, Ольга вирішила вперше за тривалий час прибрати у квартирі. Коли дійшла черга до книжкової полиці, де був цілковитий безлад, і Ольга потягнулася, щоб витерти пил, поличка похитнулась і всі книжки з гуркотом попадали на підлогу. І раптом погляд спинився на маленькій червоній скриньці. Спершу вона остовпіла, але опанувала себе й відкрила пуделко. Як же здивувалася Ольга, коли всередині засяяла дивним світлом обручка, що її подарував у день смерті Максим.

Ольга все зрозуміла. Вона пригадала слова коханого: «Хоч де б я був, завжди тебе безмежно кохатиму». Він хотів її заспокоїти, переконати, що життя триває і що вона сама мусить навчити когось розуміти мову птахів, слухати музику хвиль і бути з природою одним тілом і душею. І бачачи це, Максим радітиме.

Цієї ж миті Ольга помітила книгу, якої вже давно не брала в руки і яка, падаючи, розкрилася. То була Біблія.

Розгорнута вона була на сторінці 203. Діяння святих апостолів. Розділ 26. Вірш 8: «Чому ви вважаєте за неймовірне, що Бог воскрешає померлих?»

23.03.2000

І чому я так люблю все фантастичне, незрозуміле, таке, що виходить за рамки здорового глузду? І в оповіданнях мене до цього вабить. Починаю писати щось реалістичне, та в результаті виходить те саме. Ось і цього разу прочитала на засіданні студії свій «Бумеранг». Знову мене хвалили, та знову не за майстерність, а за фантазію. Вона, кажуть, у мене надзвичайна.

Це в мене з дитинства. Я завжди була така брехуха. І що характерно, брехала завжди щось неправдоподібне: то якісь привиди до мене у вікна прилітають, то домовики по хаті гуляють. Завжди знаходилися дурники, які цьому вірили, і з ними теж починали ставатися схожі історії. Правда, вони, на відміну від мене, вірили в те, про що розповідали. Вірили, що в сусіда кішка вночі корову доїть, що маму вві сні барабашка душить, а батько, як ішов уночі з роботи (можна здогадатися, у якому стані) побачив чорта.

От і студійцям мої фантазії сподобалися, і виникла дискусія. Керівничка не переставала дивуватися й повторювати, що проза − це моє, бо те, що я пишу, дуже сильне, як на восьмикласницю.