Ходіння Туди і Назад - страница 38
Тривалий час мене це влаштовувало. Але брак спілкування з людьми, брак будь-яких, навіть малозначущих подій почав потроху виїдати мій мозок.
Спершу до мене частенько навідувалися знайомі, друзі. Іноді випадало сходити в якусь кав’ярню, та з часом, зрозумівши, що я вже майже оговталася, кожен із них почав жити своїм буденним життям, де на першому місці − власна сім’я, колектив, а вже потім хвороблива подруга, якій уже, до речі, час починати жити своїм життям.
Я їх чудово розуміла. Але як же це важко. Спершу, поки моталася з однієї співбесіди на іншу в марних пошуках роботи, не помічала своєї катастрофічної самотності й відірваності від людства, та коли стала фрілансером й остаточно засіла в чотирьох стінах, то мало вовком не вила. Тепер моїми єдиними співрозмовниками стали мама й бабуся, що жила в селі за чотири кілометри від нашого міста й до якої я почала дедалі частіше їздити. А ще сусіди, з якими іноді перетиналася в під’їзді чи в магазині. Тепер новини про те, хто з маминих співробітників що сказав, купив чи з ким посварився, стали для мене чи не єдиними цікавинками в житті, що на них чекала вечорами, коли мама поверталася додому. Та вона розповідала неохоче, бо дуже втомлювалася на роботі, а потім, повечерявши й трохи відпочивши, знову бралася до діла − часто працювала мало не всю ніч.
Може, у пригоді став би Інтернет, та я не мала часу спілкуватися. Майже всі години, що мені дозволяло здоров’я, я витрачала з користю − писала статті.
І тоді моєю віддушиною, моїм спасінням стала творчість.
Через постійні пошуки хліба насущного я майже забула про неї, про Нічгород, про книжки. Я майже не читала художньої літератури, не ходила на виставки картин, презентації. Я вже й забула про піднесений стан натхнення, що сходив на мене невдовзі після лікарні, коли я вже була подумала, що хтось хоче до мене під’єднатися. Хтось із моїх друзів із Країни.
Та ось я нарешті відчула, що мені, як повітря, бракує мистецтва. Я запоєм почала читати книжки. Та потреба живого спілкування залишилася.
І тоді я відкрила для себе Книгарню. Вона й стала моїм порятунком. Моїм Нічгородом у Реальності.
Рівна поверхня одного із дзеркал заворушилася, і тієї ж миті в Широкій Залі Для Вузьких Засідань з’явилася Каміла. Її обличчя було стомлене, проте щасливе. Не звернувши жодної уваги на драму, що спалахнула між нічгородцями, жінка вмостилася в одне з крісел і ще якусь мить думала свої думи.
− …це несправедливо, − почула вона уривок Аврориної фрази, сповнений гіркоти й обурення.
− Що несправедливо? − жінка вмить вийшла із задуми. Перед нею відкрилася картина, яку навряд чи можна назвати незвичною. Ці двоє частенько сваряться, втягуючи у свої сварки когось зі старших: Метра, Оксентія, а часом і її, Камілу.
Метр кинув на жінку благальний погляд. Мовляв, рятуй. Але така перспектива її не тішила. Знала, що зараз розіллється безперервний потік скарг молодої Художниці на такого ж молодого й недосвідченого Письменника і це нічим путнім не закінчиться: кожен залишиться при своїй думці, а настрій буде остаточно зіпсовано. Саме тому Каміла й вирішила, що не стане зараз для Аврори «вухами», а спробує змінити тему розмови. Як це зробити, вона ще не знала, та на допомогу прийшов сам Метр:
− Ой, Каміло. Нарешті ти тут. У нас же з тобою стільки важливих справ.
− Але… − почала жінка, та, збагнувши, що Метр просто хоче позбутися надокучливих відвідувачів, схаменулася: − Що ж… Я, звісно, хотіла відпочити, бо дуже втомилася, але ти правий: справ у нас по зав’язку, так що, любі мої, − це вже до Іллі з Авророю, − вибачайте, я мушу забрати у вас Метра.
− А як же… − запротестувала було дівчина, але, перехопивши Камілин рішучий погляд, замовкла.
− А з вами я розберуся пізніше, − запевнив Метр. − Вгамуйтеся, поговоріть, і, можливо, вам удасться дійти якогось консенсусу. Я б дуже втішився, якби ви самі хоч раз запропонували вихід із ситуації. Отже, даю вам трохи часу. Щось вирішите, тоді й приходьте. А зараз на нас із Камілою чекають справи, важливі для всієї Країни, а не лише для окремих її мешканців, навіть якщо вони такі чудові, як ви.
Аврора засмутилася, та й Ілля не надто зрадів. Перспектива вести перемовини з дівчиною його не радувала. Та Метр був категоричний, тому доведеться шукати якесь рішення самостійно.
Тим часом Метр підвівся і швидко попрямував із зали, щоб не дати Аврорі шансу оговтатися й вигадати щось, здатне його зупинити чи ще хоча б на мить затримати в цьому приміщенні. Каміла пішла за ним. І хоч насправді в них не було жодних нагальних справ, та розповісти вона мала що, адже саме повернулася з подорожі, на яку її намовив Оксентій. Вона відвідала деякі міста Країни, щоб дізнатися, чим зараз живуть митці.
Це зазвичай робив сам Метр, але зараз він був дуже зайнятий, а Каміла вже й сама могла з таким упоратися.
Відколи їх покинула Лія, мало що змінилося на краще. Якісь незрозумілі процеси й надалі відбувалися в Реальності, гальмуючи надходження новопристалих. Народжувалося чимало талантів, але мало хто з них потрапляв у Країну. Реципієнтам бракувало донорів, тому більшість неймовірних людей втрачали можливість реалізувати свої здібності, бо не було кого до них під’єднати.
− Фуух, − зітхнув Метр, зайшовши в кабінет, і зачинив за собою двері.
− Що цього разу? − поцікавилася Каміла, знаючи, що навряд чи почує щось нове про сварливу парочку.
− Ілля показав характер і вбив їхнього книжкового героя Гната, якого Аврора обожнює. Каже, що їй тепер нікого малювати. Хоча, як на мене, її обурює, що колега з нею не порадився.
