Не знаю, що тоді найбільше на мене вплинуло, − погане самопочуття чи присутність Таміргазіної, − та по закінченні зустрічі я відразу пішла додому, навіть не попрощавшись з Оленкою (хоч вона, мабуть, цього й не помітила, так захопилася розмовою з улюбленою письменницею) та рештою знайомих, яким вочевидь кортіло обговорити досить несподіваний і провокативний захід.
Щойно я увійшла до помешкання, як мій стан різко змінився: голова прояснилася, слабкість як рукою зняло, натомість з’явилося почуття піднесення й бажання щось робити.
Спершу я поприбирала в кімнатах. Давненько вже цього не робила. Звісно, пилососити й витирати пилюку доводилося щодня, але щоб так одразу ще й підлогу помити, вікна та дзеркала, поскладати в шафах одяг та посуд…
Потім я заходилася готувати їсти. О, це взагалі дивина. Кухня, плита − це для мене як знаряддя середньовічних тортур. Я зробила курячі відбивні, зварила гречану кашу з підливою, компот із заморожених ягід.
Оце мама здивується. Хоча сьогодні вона, мабуть, прийде пізно, бо збиралася на зустріч з Олегом, новим-старим знайомцем. І точно не голодна. Але це мене не засмучувало. Я відчувала такий приплив енергії, що не знала, куди його подіти.
Очі бігали кімнатами в пошуках якогось заняття. Та десь глибоко в душі я відчувала, що все це щось не те. І тоді мій погляд почав спинятися на речах, які безслівно, проте дуже промовисто подавали мені знаки. Спочатку в полі зору опинилася «Подорож до Країни», яка чомусь стояла не на полиці, де їй і місце, а на письмовому столі (не пам’ятаю, щоб я її туди клала; може, мама?). Я взяла її, переглянула автограф авторки, погортала… Але нащо? Я ж тут кожне слово знаю напам’ять. Тієї ж миті роман примостився біля Денисового «Коли хрипне вітер» та «Енциклопедії ворожінь». Я знову згадала Таню. Знов у мені заворушився неприємний хробачок заздрості, проте вже слабше. Надто світлим і приємним видався мій тогочасний стан.
І знову знаки, натяки… Старий записник, куди вносила певні ідеї й задумки щодо майбутніх творів. Списані ще дитячим почерком папірці із зошитів у клітинку − мої перші оповідання, новели, початі й незакінчені романи… Усе це я відкопала, коли прибирала у квартирі, і вже збиралася викинути, та не наважилася.
Тоді я й зрозуміла, куди зараз маю подіти свою енергію, що хтозна звідки взялася й просто фонтанувала з мене. Швидко ввімкнула комп’ютер і, навіть не зайшовши в Інтернет, створила вордівський документ і почала набирати.
Так, саме набирати! Ще хвилину тому в мене не було ні задумки, ні ідеї, я не знала, якими будуть мої головні та другорядні герої, не здогадувалася, що саме маю написати: роман, повість, оповідання; гадки не мала і про жанр (фентезійний, історичний, реалістичний чи романтичний твір)… Я просто писала. І зовсім не мала страху, бо відчула − це воно. Те, чого так чекають усі без винятку письменники, − натхнення. Муза. Але ж саме я знала, як це відбувається насправді.
До мене під’єдналися. Нарешті. Вони почули мене й змилостивилися. Я ж знала, що нічгородці спостерігали за моїм життям у Реальності, тому просто не могли не бачити моїх вагань, зневіри, розпачу. Тільки творчість могла мене порятувати. І це нарешті сталося! Коли десь о восьмій повернулася мама, то застала мене біля комп’ютера. Я дрімала, схиливши голову на стіл, а на екрані монітора був відкритий документ із рівними рядками літер.
− Доню, тобі погано? − Мама легенько торкнулася до мого плеча. Хтозна, яка перша думка виникла в її голові, коли вона побачила мене в такій позі. Може, мені стало зле і я знепритомніла?
Але я спала. І мама, зрозумівши це, коли я підвела голову й поглянула на неї сонними очима, полегшено зітхнула.
− Ні, я просто трохи втомилася й заснула, − виправдовувалася я, упівока глипаючи на екран. Що там написано? Стоячи наді мною, мама могла прочитати. Але вона цього не зробила, бо вела далі:
− Сонце, ти дуже багато працюєш. Ці твої статті − така невдячна робота. Не виснажуй себе. Воно того не варте.
Добре. Вона не зрозуміла, що я пишу художній твір, а мені геть не хотілося зараз щось пояснювати. Ще не прийшов час. Хоча, звісно, коли я завершу свою роботу (якщо завершу), мама стане першим моїм читачем і критиком.
− А що робити? − підіграла їй я так, ніби насправді писала статтю. − Гроші ж нам потрібні. А просто так їх ніхто не дасть.
На мить мама замислилася.
− Думаю, скоро все зміниться.
Цікаво. Але ж я зовсім забула, куди вона ходила.
− Сьогодні ми розмовляли з Олегом і я остаточно вирішила, що піду до нього працювати. Умови, які він запропонував, просто фантастичні.
− А в чім заковика?
− Яка ще заковика?
− Ну, без неї ж не буває. Безкоштовний сир лише в пастці. Хіба сама не знаєш? Просто так фантастичні умови ніхто не пропонуватиме.
Мама зітхнула й ледь помітно зашарілася.
− Здається, − почала вона, − Олег не зовсім байдужий до мене. Тому й хоче допомогти.
− І ти ж, ясна річ, не проти?
− Не проти. Він теж мені подобається.
Ця новина мене не здивувала. І хоч сама я жодного разу не бачила цього чоловіка, але чомусь думала, що він добра людина, хотіла мамі щастя й вірила, що ця зустріч змінить її життя.
− Тепер, сподіваюся, − вела вона далі, і в голосі її звучала надія, якої я вже давно не чула, − у нас усе буде краще. Я менше працюватиму, а більше уваги приділятиму тобі і твоєму здоров’ю. Та й ти сама не муситимеш виконувати цю твою дурну, нікому не потрібну роботу, бо в нас вистачатиме грошей. А там, дивися, підлікуєшся, і ми знайдемо тобі достойне заняття, щоб і для заробітку, і для душі.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
