Ходіння Туди і Назад - страница 55
У житті він виявився такий же, як і на фото, − типовий хлопець із пересічною зовнішністю. Нічого особливого. На такого я б ніколи не озирнулася в натовпі. Русяве волосся, сірі очі, правильні риси обличчя − нічого такого. Доволі симпатичний, але часом люди зі значно гіршою зовнішністю, навіть із деякими вадами привертали до себе більше уваги. Якийсь шрам, родимка, завеликий ніс чи криві зуби відразу впадали в око й запам’ятовувалися.
Так, певно, сталося й зі мною, бо щойно я з’явилася в залі і, пробравшись до свого місця, сіла на стілець, як на мені зупинився Денисів погляд, який аж до завершення вечора час від часу до мене повертався.
Ні, я не намагаюся собі лестити, бо чудово розумію природу такого інтересу до моєї особи. Не лише красиве, але й потворне має звичку заволодівати нашою увагою. Так, мабуть, і з цим письменником. Його погляд, часом здивований, часом зацікавлений, а іноді (що мені подобалося найменше) співчутливий так і чіплявся за мій шрам, що його я хоч і добряче замаскувала під чубом, однак усе одно не могла повністю приховати.
І хоч картина вочевидь малоприємна, та Лісовий усе одно весь час на мене глипав, а що переді мною сиділа якась дуже дрібонька дівчина, то ми майже впритул дивилися одне на одного. Хлопець був схожий на малу дитину, яка, побачивши щось страшне, затуляє руками очі, але все ж розтуляє пальчики і, мружачись, дивиться крізь шпаринки на те, що так її лякає.
Однак це було згодом. А щойно я вмостилася на стілець, як Олена почала шепотіти мені на вухо:
− Ой, слухай, ти куди так несподівано позавчора зникла?
− Виникли термінові справи, − збрехала я, хоч і знала, що вона здогадується про мій не завжди хороший фізичний стан.
− Шкода, бо я тоді так плідно поспілкувалася з Таміргазіною!
Ну, от, маєш. Знову вона. Чому на зустрічі з Лісовим ми маємо говорити про геть сторонні речі, демонструючи таким чином неповагу до автора й до всіх присутніх?
− Знаєш, а вона сьогодні теж прийде, тільки вже під кінець зустрічі, бо має нагальні справи.
Бачу, дівчата вже й заприятелювати встигли, якщо моя співрозмовниця знала такі подробиці з життя улюбленої письменниці.
− Я хочу тебе з нею познайомити. От побачиш, Тетяна тобі сподобається. Я спілкувалась і з тобою, і з нею трохи, і хочу тобі сказати: у вас багато спільного − і деякі вподобання, і погляди на життя.
− Гм, справді? − я округлила очі. − Ну, тобі видніше.
− Не іронізуй, − образилася дівчина. − Я серйозно. А ще вона приятелює з Лісовим, тому могла б і нас із ним познайомити.
А ось це мені вже більше подобалося, хоч перспектива спілкуватися з Таміргазіною не приваблювала. Не тому, що я її так не любила, заздрила чи ще щось, просто не знала, як із нею поводитися. Адже мої знання могли б спонукати мене до якоїсь особливої поведінки, і я просто гадки не мала, як Таміргазіна її витлумачить. Ми були в нерівних умовах. Вона не знала про мою участь у своєму житті, натомість я знала. Спілкуючись із Тетяною, я мимоволі змушена буду брехати, грати, щось приховувати, чого страшенно не люблю. Завжди ненавиділа лицемірів, тому, повернувшись із Нічгорода, відразу постановила собі уникати свого колишнього реципієнта, ще коли навіть не бачила її й не знала. Одного разу не втрималася, коли пішла в бібліотеку на презентацію. То й була єдина спланована моя з нею зустріч, решта − випадкові.
А тут Оленка пропонувала мені Таміргазіну мало не в подружки, бо ж у нас, бач, стільки спільного. Та що я могла вдіяти? Як пояснити все дівчині? Знову втекти, не попрощавшись? Але ж я так хотіла познайомитися з Лісовим. Я так довго чекала цього дня, коли зможу наживо побачити реципієнта, що з його донорами знайома особисто, що його твори бачила ще тоді, як він про них і не мислив…
Що ж. Будь що буде. Любиш веселку, полюби і дощ.
Спілкування з автором стало таким цікавим, що затяглося майже на годину. Модераторові довелося вже спиняти глядачів, які так і сипали запитаннями, ніби горохом із мішка. І це не дивно. Денис так цікаво розповідав, що його хотілося слухати й слухати. Тепер уже його непримітна зовнішність відходила на другий план. Головним було те, що і як він говорив − захопливо, емоційно, з любов’ю. Таміргазіна прийшла вже тоді, коли офіційна частина добігла кінця й Дениса оточили шанувальники з книжками в руках і з бажанням отримати чарівний розчерк пера автора на своєму примірнику. Ще раз переконалася, що він мене запам’ятав, коли хлопець, до якого рвучко кинулося зо два десятки шанувальників, розгублено почав блукати поглядом по залі і, помітивши мене, уже спокійніше опустив голову й почав свою автограф-сесію. Я ж стояла в кінці черги з Оленою й нікуди не квапилася. Ми чекали, поки всі виговоряться, висловлять Лісовому своє захоплення, а вже потім збиралися підійти познайомитися ближче. А ще ми чекали на Тетяну, яка мала виконати роль зв’язківця.
Зайшовши до Книгарні, Тетяна привіталася з продавцями й попрямувала в натовп, вітаючись дорогою зі знайомими. Помітивши Дениса, який саме підвів голову, махнула йому рукою. Хлопець усміхнувся у відповідь, але якась бабуся саме тицьнула йому книжку під носа, тому він знову почав щось старанно писати.
− О, Тетянко, привіт! − вигукнула моя супутниця і, схопивши мене за руку, потягла до дівчини, вочевидь забувши про мою скалічену ногу, чим добре налякала Таміргазіну, коли я, перечепившись через стілець, мало не впала.
− Ой, вибач, − винувато мовила Олена, − я геть забула… Вона ще щось хотіла додати, та я зовсім не бажала, щоб Тетяна чула про мої хвороби, тому швидко її перебила:
− Та нічого, буває. Тут стільки люду, що не розминешся.
