Ходіння Туди і Назад - страница 57
Вони стояли біля стелажів із книжками й зацікавлено спостерігали за відвідувачами. Овва! Ця Книгарня − таки скарб. Он скільки своїх тут уже побачили. Але найбільше їх здивував, а може, і налякав гурт людей біля столу. Вони палко про щось сперечалася. Це ж треба! Тут і Лія, і Денис, і Тетяна, і навіть Оленка, Читачка. Але найбільше Метра з Оксентієм насторожила зустріч Альданової з Таміргазіною. І хоч дівчата спілкувалися цілком невимушено й між ними не було й натяку на якусь напругу, чоловіки розуміли − їхнє спілкування може бути небезпечним.
Спочатку мандрівники сюди не збиралися, та в останню мить щось ніби саме їх потягло, і вони таки відвідали Книгарню.
Перед цим вони вже побувати в студії звукозапису, де працював Світозар зі своїми «Синіми вовками». Хлопець − донор Мирон аніскілечки не перебільшував − дуже натхненно творив просто там. Він невтомно вносив якісь правки в уже створені мелодії, щось придумував на ходу…
− Ні, я в такі дива не вірю, − сказав Оксентій, коли вони вже покинули студію, − але мені таки здалося, що він робить це сам. Як таке може бути?
Метр мовчав. Він не знав, що відповісти. Схожі думки були і в нього. Але ж це нонсенс!
Світозар − талановитий реципієнт. Але ж він лише реципієнт! Колись хлопець добре себе зарекомендував, його помітили й вирішили приставити до нього донора з Країни, та сам він до рівня донора не доріс, тому мав залишитися в Реальності.
Стоп!
Метрові раптом стрельнула крамольна думка. Вона була неймовірна, проте з огляду на ці події лише вона й могла все пояснити. Де та межа, яка дає їм, краянам, зрозуміти, що один митець досяг рівня стати донором, а інший − ні? Як вони доходять висновку, що цього індивіда слід залишити, а цьому час впадати в кому й вирушати до них? А якщо припустити, що система іноді може давати збої і хтось, замість того, щоб потрапити в Країну, таки залишається з якихось незрозумілих причин у Реальності? Він набуває статусу реципієнта, але фактично залишається донором, бо це його справжнє покликання. Він пише під диктовку, але ж може творити й сам. І що, коли він таки починає це робити? Що, коли така людина стає універсальним солдатом: і приймає чужі послання, і водночас спокійно та не гірше робить свої?
Такі жахливі думки підтверджував і той факт, що останнім часом щось не пускало талановитих митців до Країни. Метра це лякало, та досі він жодного разу не замислювався про те, що ж відбувається з такими людьми далі. Ось, наприклад, той хлопець із парку, свідками автокатастрофи з яким вони стали з Камілою. Що з ним станеться після аварії? Адже він не потрапив у Нічгород, де йому й місце. І навряд чи юнак перестане творити, бо він природжений митець, він − по суті своїй − донор. Тому він таки творитиме далі. Тут. А це жахливо, бо перевертає дійсність, це руйнує всі закони існування мистецтва.
І хто знає: може, цей процес триває вже давно, просто вони його не помічали? Може, по землі ходить безліч таких, як він, і Світозар − один із небагатьох, хто, будучи реципієнтом, спокійнісінько здатен творити самостійно.
− Ти знаєш, про що це може свідчити? − запитав Оксентій, коли Метр висловив йому всі свої сумніви.
− Озвуч.
− Про те, що з’явилася якась сила, яка хоче знищити Країну. Адже коли люди тут, у Реальності, і самі можуть творити, − писати, малювати, музикувати, − то навіщо тоді ми? Який сенс нашого існування?
Метр зблід. Навіть у найстрашніших кошмарах він не міг собі такого уявити. Але дідусь був правий − тільки так можна було пояснити все, що відбувалося.
З цим неприємним осадом вони попрямували до наступного пункту своєї подорожі. За Оксентієвим планом слід було відвідати ще кількох письменників і художників із минулих століть (якщо за точку відліку часу брати століття, в якому жили ті люди, які їх зараз найбільше турбували: Лія, Світозар, Денис) і композитора з майбутнього. Там не помітили нічого дивного, за винятком кількох незначних порушень, про які одразу, повернувшись до Країни, повідомлять донорам митців.
− Слухай, а тобі не здається дивним, − почав Оксентій, коли вже здійснили всі свої заплановані відвідини й ще не вирішили побувати в Книгарні, − що стільки наших одночасно зібралося в одному часовому відрізку, та ще й в одному місті, до того ж зауваж, не в столичному, а в невеличкому, провінційному?
Так, і Таміргазіна, і Альданова, і Лісовий − земляки, а ще ж були інші митці, та й Читачів назбиралося чимало.
Мабуть, тієї миті нічгородці й вирішили навідатися до книжкової крамниці. І чи дуже здивувалися, коли, немов на підтвердження власних здогадів, побачили всіх щойно згаданих людей, які зібралися разом, мило про щось спілкуючись?
− А вони ще й знайомі! − не зміг приховати свого чи то захоплення, чи то обурення Метр.
− Варто послухати, про що вони говорять, − порадив дідусь.
Парочка непомітно пробралася до столу, біля якого стояв господар заходу і його співрозмовники. Раптом Лія повела головою наче в їхній бік, чим трохи здивувала Дениса, бо вона ж наче дуже уважно слухала його розповідь, аж − ні сіло ні впало − відволіклася й втупилася поглядом у порожнечу. Так, саме в порожнечу, бо дивилися туди, де нікого не було.
− Щось сталося? − поцікавився Лісовий.
− Що? − Дівчина знітилася, бо не відразу збагнула, що письменник звертається до неї. − Та нічого, − відповіла, оговтавшись, − усе нормально. У мене так часом буває: здається, ніби хтось дивиться тобі в спину.
− Але ж там нікого немає, − зауважила вже Оленка, простеживши за поглядом подруги.
− То я ж і кажу: здалося.
Що вона могла відповісти їм? О, як багато ви не знаєте. Те, що ви нікого не бачите, ще не означає, що там нікого немає. Коли подорожувала з Метром у Реальність ще в іпостасі мешканки Країни, Лія на власному досвіді в цьому пересвідчилася. Але ж звичайні люди про це не знають. Хоча, правду кажучи, і серед них є надчутливі, здатні це відчувати, просто назви не можуть дібрати.
