Ходіння Туди і Назад - страница 62

− То ти, − жінка таки раніше про це не думала, − ніколи не впадав у кому?

− Ніколи…

Доречне запитання визрівало саме: як же йому вдалося стати митцем? Та що там митцем. Метром!

Але чоловік і на думці не мав відповідати на це запитання. Він продовжував геть про інше:

− Я достеменно не знаю й досі, хто цей чоловік. Сподівався, що, можливо, пишучи роман, зможу це для себе з’ясувати. Та, бачу, цього не станеться. Я не знаю, хто він. Можу лише здогадуватися, припускати. Але певен, що він − щось значно вище, вагоміше за нас усіх. Колись давно він просто з’явився в моєму житті. У житті молодого хлопця, який писав непогані віршики, які часом читав на вулицях небайдужим перехожим, що пригощали його за це їжею, питвом, а іноді й гроші давали, і який помирав від страшної хвороби, що заполонила тоді його рідне місто. Цей чоловік привів мене до Країни, зробив мене Метром. Я ніколи його тут не бачив, тому вважаю, що він не один із нас…

− А хто ж? − Каміла розгубилася.

Якісь незрозумілі, заборонені думки почали визрівати в голові. Вони всі існують у Країні. Жінка чудово знає процедуру, знає до деталей, як сюди можна потрапити, знає умови перебування. Але вона ніколи не замислювалася над тим, а як же все це виникло? Адже хтось мав усе це створити, почати? І Метр же не завжди існував. Хтось же був до нього. Чи не було? Чи раніше все відбувалося інакше? І якщо Метр керує Країною, то хто керує ним? Хто створив Країну?

Запитання, запитання, запитання…. Аж у голові макітрилося.

− Я не знаю, хто цей чоловік, − уже як заклинання повторював Метр. − Але мені здається, що саме він створив Країну. Одне знаю напевне: мене таким, який я є зараз, створив саме він. Урятував від смерті й дав вічне життя. Я забрав його образ із собою як подяку чи, може, він сам залишив мені його як нагадування про те, хто насправді я, а хто − він. Але те, що він − щось величне й незбагненне, найдоступніша для мене аксіома.

− То що ж це виходить: ти зіткнувся з Творцем? Із головним Творцем?

− Не знаю. Просто іноді замислююся: ось ми пишемо для наших реципієнтів у Реальності. Без нас вони нічого не варті. Тобто вони неспроможні творити самотужки. А як же ми? Як це вдається нам? А що, як хтось водить і нашими руками? Що, коли є вимір, вищий за наш, так, як ми вищі за Реальність?

Каміла замислилася. Ні, її розум таких високих матерій уже не міг сприйняти.

− Але ж так можна продовжувати до безконечності. Ми стоїмо над кимось, хтось стоїть над нами, а над ними − ще хтось. Постає питання: який у цьому сенс?

− Якби ж я знав… Якби…

Вони стояли мовчки посеред кабінету, під дверима якого вже збиралися люди. Сьогодні Метр скликав усіх краян на чергове засідання, на якому мав намір щиросердо, нічого не приховуючи, викласти всі проблеми, які нещодавно виникли, і порадитися, як їм виходити з цієї ситуації. Та, захоплений розмовою, він майже забув про збори, тож мало не скрикнув, коли раптово відчинилися двері й до кімнати влетів переляканий і спантеличений Симон, Музикант із Червоної Вежі.

− Метре! − вигукнув він, не привітавшись, геть забувши про субординацію й нехтуючи правилами хорошого тону. − Мирон зник…

...

Життя побігло так стрімко! Спочатку кожен мій день тягнувся повільно, мов жувальна гумка. Я не знала, що робити, куди себе приткнути. Аж тут раптом на мене навалилося стільки подій одночасно.

Спершу зміни в маминому житті (а це, зрештою, зміни і в моєму). Вона отримала чудову роботу й дуже з цього рада. Та головне − вона, здається, закохалася у свого нового-давнього знайомого. І це було взаємне почуття.

З Олегом ми познайомилися, коли він врешті наважився завітати до нас у гості. Прийшов із величезним букетом квітів і торбою різноманітних смаколиків.

Чоловік мені сподобався. Він був доволі ерудованим співрозмовником, мав чудове почуття гумору, а коли ще й сказав, що цікавиться сучасною літературою й навіть читав один із романів Лісового, узагалі прихилив мене до себе.

Мама страшенно з того тішилася. Знала, як я прискіпливо ставлюся до чоловіків, особливо до тих, що крутяться біля неї, тому просто сяяла від щастя, коли ми з її другом жваво обговорювали сюжет книжки про Гната.

Їхні стосунки вже ні для кого не були таємницею. Про це знали і на роботі, і навіть колишня Олегова дружина з дітьми. Спільна знайома, колишня одногрупниця, висловила співчуття, що це сталося так пізно, адже про те, що ці двоє створені одне для одного, вона начебто знала ще за навчання в інституті.

Отак усе пішло й поїхало. Але зрозуміло, що будь-які стосунки мають розвиватися. Побачення мусили закінчитися. Дорослі люди мусять жити разом.

Отут і виникли перші проблеми.

І знов, як завжди в маминому житті, каменем спотикання стала я.

Олег мав власну трикімнатну квартиру в центрі міста, а ще заміський будиночок із невеликою присадибною ділянкою. Одним словом, жити є де. Та річ у тім, що мама розуміла − вона не зможе покинути своєї хворої дитини. Так, саме так вона й висловилася після того, як я сама завела розмову про те, що слід би їм уже якось обживатися разом.

Мама й сама це розуміла, але я для неї була найважливіша. І хоч як я запевняла, що мені чудово житиметься самій, що переїжджає вона не в інше місто чи країну, що ми завжди будемо близенько одна від одної, вона нічого не хотіла чути.

Як же боляче відчувати, що ти стоїш на заваді щастю найріднішої на світі людини! Хоч як крути, але тільки моя хвороба заважає мамі зі спокійною душею покинути вже дорослу людину й дати їй можливість жити власним життям. Олег теж перейнявся нашими проблеми, запропонувавши найняти для мене хатню працівницю, щоб вона готувала, прибирала, а головне − пильнувала за моїм здоров’ям: робила уколи, коли треба, міряла тиск, а як знадобиться, то й лікаря викликала. Розумію, що він висловив дуже вдалу й конструктивну пропозицію, та на той момент вона мене просто розлютила, і я мало з ним не посварилася. Та завдяки його спокійній вдачі це мені не вдалося. Просто я не хотіла почуватися інвалідом. Я вважала, що сама здатна подбати про себе й ніхто чужий мені вдома не потрібен.