− Може, мені це лише здається, але чи не помітила ти, що Їх приходить до нас дедалі менше?
Каміла розуміла, про що йдеться. Так, давно вже не з’являлися в Нічгороді новопристалі, і та дівчина стала для всіх мов свіжий вітер у пустелі. Але це нормально, адже їх не може бути багато, інакше вони б утратили свою унікальність.
Метр, немов прочитавши Камілині думки, продовжив:
− Я хочу наголосити на слові «приходить». Насправді Там їх не меншає. Але до нас їх щось не пускає. Якась сила стоїть на заваді. Я не можу її виявити, не можу збагнути її суті. Але дивно: що більше небайдужих у Реальності, то менше вони доступні для нас. А ти розумієш, чим це загрожує?
− Чим? − Голос жінки тремтів, вона розуміла…
− Їх може стати занадто багато Там. Вони самі не усвідомлюють своєї сили, а в Реальності вона може виявитися руйнівною. А що станеться, коли зникне Реальність?
Це питання не потребувало відповіді. Чи могла Країна існувати без Реальності? Чи може людина існувати без їжі? Чи може вогонь існувати без повітря? Чи може письменник існувати без натхнення?
Ще кілька секунд вони постояли, дивлячись ніби одне на одного, а насправді в нікуди. Метр перший розвернувся й попрямував до дверей свого кабінету.
− Коли я побачив цю дівчину, − уже іншим, трохи спокійнішим тоном сказав він, − чомусь подумав, що вона має принести якісь зміни. Нехай навіть на гірше − це все одно добре. Адже ми не можемо просто чекати, поки хтось вирішить усе за нас. Я не помилився в дівчині, бой ти, бачу, помітила її незвичність, якусь незбагненну силу. Ходімо, спробуймо розібратися.
...
Я так захопилася читанням, що й не помітила, як вони ввійшли. Дивно, як можна захопитися читанням власної книжки, адже це ти її написав, отже, маєш напам’ять знати, про що там ідеться. А я наче й розумію, що все це мої думки, бо саме такий один із тисячі моїх варіантів роману, та водночас наче й не я це писала. Мої вислови, мої фрази, навіть слова-паразити, проте вони ж ніколи не були впорядковані. А тут усе розкладено по поличках − хронологічно, чітко, вишукано, грамотно. Певно, якби це таки писала я, то саме так би й зробила, бо тут угадувався мій стиль і спосіб мислення. Але ж я насправді ніколи цього не робила!
Поки я їх помітила, минуло, певно, чимало часу. Хоча я вже зрозуміла, що тут або не існувало поняття часу, або на нього просто не зважали. Для них важило тільки те, що відбувалося поза часом, решта не мала значення.
Якби я зустріла цю парочку в минулому житті (хоча я ще достоту не вирішила, де перебуваю: у новому житті чи це просто черговий етап старого), то подумала б, що вони якісь дивні, щоб не сказати гірше. Але вони мені подобалися. Не знаю чому. Метр і Каміла. Ха. Виникає лише одна асоціація: Майстер і Маргарита. Прикольно… До речі, уже вдруге сьогодні я згадую Булгакова. Що б це мало значити?
Так от, я не одразу їх помітила, і вони, мабуть, не збиралися звертатися до мене першими й чекали, поки сама до них звернуся. Та я не квапилася. Я читала свою книжку про Юлю. І чого я головну божевільну героїню назвала власним іменем? З творами не можна жартувати, бо все написане збувається. І називаючи героя своїм іменем, ми наражаємося на небезпеку, бо можемо повторити його долю.
Отже, я читала про поневіряння своєї головної героїні. Про Роксолану, одну з її особистостей, яка була талановитою художницею; про сорокарічну домогосподарку Ольгу, через яку в Юлії на певний час з’являлися зморшки; про алкоголіка-афганця Микиту, що хворів на цироз печінки, і цей діагноз цілком підтверджувався в Юлі, коли він заволодівав її тілом. Та найцікавішими були пригоди Романа. Невловимий месник, він саме збирався розправитися з ґвалтівником, та ще й дуже жорстоко, аж раптом я відчула чиюсь присутність і, обернувшись до дверей, побачила їх.
Вони стояли, як дві статуї, і незмигно дивилися на мене. На їхніх ніби з каменю витесаних обличчях відбивалося щось дуже схоже на захоплення.
О, скільки ж я мала запитань, яким так і кортіло вирватися з мого горла! Скільки всього хотіла довідатися! Але й досі не можу пригадати всього, що тоді від них почула. Чи, може, мій мозок просто не подужав сприйняти інформацію і, відфільтрувавши й викинувши все незрозуміле, залишив у пам’яті лише уривки якихось фраз, висновків, порівнянь і натяків. Метр увесь час щось казав про мою винятковість, незвичність, про якесь надпризначення. Я нічого не могла второпати. Лише хотіла знати, що це за місце і що я в ньому роблю, але так і не взнала. Я навіть не зуміла сформулювати це запитання, а самі вони не поспішали мені нічого такого пояснювати. Може, сподівалися, що сама здогадаюся? Чи думали, що ще не час? Але якщо я така вже особлива, то невже не маю права бодай щось знати?
Зрештою, мені тут подобалося, і, можливо, саме тому я не надто поспішала щось додатково з’ясовувати − а що, як насправді не все так добре, як на перший погляд? Однак я чітко усвідомила, що скоро, зовсім скоро дізнаюся, що тут роблю, і це неодмінно припаде мені до душі. Принаймні Метр із Камілою мені це пообіцяли.
Не знаю, скільки саме тривали їхня розповідь і моє мовчання, та врешті-решт вони вгамувалися, помітивши, мабуть, у моїх очах цілковите нерозуміння, і змінили тему.
− То як тобі книжка? − поцікавилася жінка.
− Я б сказала, що хороша, але це було б нескромно, адже вона моя. Так же?
Метр усміхнувся й відповів, що тут усе моє так само, як і кожного нічгородця. Ми всі ланки одного ланцюга, що тримає світ. Він висловився трохи інакше, але зрозуміла я це саме так. Хто такі «ми», я не знала, та оскільки мене вже зарахували до їхньої когорти, тепер мала б поцікавитися своїми обов’язками. Але…
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
