Поєдинок у Чорному лісі - страница 40
— Он воно що! — вигукнув Максименко. — То вас відвідав сам бандит Дикий? І що ж, ви йому видали повну інформацію щодо Колиби?
— Я йому сказав те, що і вашим працівникам: нема у мене картотеки, — збрехав Сливинський. — Не виключено, що він знову до мене завітає, то ви майте з ним справу… Аби ви ще чого лихого про мене не подумали, що таких відвідувачів приймаю! Як прийшов, то не виженеш… А вам повідомляю чесно: не маю з ними ніяких стосунків…
— Що ж, за повідомлення спасибі, — сказав Максименко. — Іншим разом, як з'явиться у вас такий гість, прошу терміновіше дати знати нам про це. А зараз запишіть у чергового свою адресу, понаглядаємо за вашим будинком.
Адам Сливинський вийшов, низько розкланюючись, потираючи хусточкою спітнілу лисину.
«Екземплярчик! — скривився Максименко, згадавши його догідливу штучну усмішку, кущисті брови, що посмикувались, як гусениці, коли він ворушив своїми блідими губами. — Тип паразита, що прагне в будь-який спосіб розжитися, прилаштувавши свої мізерні „чесноти“ людини за товар. Час стирає таких в порох, але вони ще пручаються, ще хитромудро вовтузяться…»
Він викликав начальника карного розшуку. Марчук був прикро вражений відомостями про Чернуху і його техсекретарку Волосюк.
— Ви знаєте, що Жовтобрюх зник? — спитав Максименко.
— Сьогодні довідався, — досадливо глянув на нього Марчук. — Я ж казав, що нічого з ним воловодитись, треба брати… Чого, власне, ми чекали, узнавши, що церковний староста — бандит?
— І знаєте, хто винен у тому, що Жовтобрюх утік у схрон до Хмари? — не слухаючи розмірковувань Марчука, продовжив Максименко.
— Не знаю.
— Ви!
— Я?! — остовпів Марчук. — Ну, це вже занадто!
— Ви готували документи на арешт і слідство Василя Тетері?
— Заготував, але ходу їм не давав…
— Тепер розумієте, що Чернуха через Раду Волосюк, яка передруковувала вами заготовані документи, дізнався, що Тетеря для нас не інкогніто… Розкрити ж Тетерю міг лише Сокрута, про це неважко здогадатись в схроні Хмари… Ось чому Тарасом Сокрутою-Колибою зацікавилась їхня служба безпеки… Розумієте, чим пахне, майоре Марчук?
— Накажете заарештувати, товаришу підполковник? — спитав Марчук.
— Кого?
— Техсекретарку Волосюк…
— На якій підставі?
— За розголошення службових таємниць…
— Дівчина стала жертвою ворожої підступності… Звідки вона могла знати, що старший лейтенант міліції Чернуха з бандитського лігва? В даному разі провина її незначна… За все з усією суворістю мусите відповісти ви, майоре Марчук!
— Не розумію…
— Зрозумієте! Я відсторонюю вас од виконання обов'язків начальника карного розшуку! Можете оскаржити моє рішення, але воно остаточне!
— За що? — спантеличено глянув на Максименка зблідлий Марчук.
— Ваші самочинні дії, не погоджені аж ніяк з загальним планом, який виконує майор Сокрута, спричинили — вже тричі! — до грубих провалів успішного виконання плану. Життя Сокрути в небезпеці, ви це розумієте? Я повинен негайно вернути його…
Сокрута в цей час був дуже близько: на Гончарівці. Перш ніж дістатись до схрону Хмари, він зайшов на явочну квартиру, вказану Митрофаном Диким.
Зустрівшись, з людьми Дикого, Тарас вирішив уночі потай пробратися до міста і провідати дружину з сином. Адже вони були зовсім недалеко, і спокуса була надто велика. Не знав Тарас, що Дикий наказав своїм людям пильнувати за ним, не зводити з нього очей, не знав, якої жорстокої помилки припускається, порушуючи закон конспірації.
Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:
— Хто?
— Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!
— Тарасику! — припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. — Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!
— Я на одну хвильку, — мовив Тарас, цілуючи дружину. — Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…
Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:
— Я що, змарніла?
— Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?
— Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…
— Кім не хворіє? — Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. — Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!
Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.
— Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, — з докором сказав він. — Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!
Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.
Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.
Він не знав, що його вистежили…
Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.
