Поєдинок у Чорному лісі - страница 41
Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.
— Одчиняй, міліція! — наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.
Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.
— Куди це? — стурбувалась не на жарт Зіна.
— В управління.
— Чого?
— Начальник так зажадав…
— Максименко?
— Еге ж, Максименко! — ствердив чоловік у формі сержанта.
— Чого ж серед ночі? — зовсім розгубилася Зіна.
— Начальству видніше, — буркнув сержант. — Щось там трапилось… З вашим чоловіком…
— З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! — Зіна почала підозрювати щось лихе. — Може, ви щось переплутали?
— Нічого не переплутали! Ви Колиба?
— Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.
— Тим гірше, що Сокрута, — грубо штовхнув її бандит. — Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…
Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.
Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.
Герасим
Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.
Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.
— Одну хвилину, панно Софіє, — підвівся Тарас. — Що трапилось, не скажете? Він зле себе почуває? — кивнув на важкі двері.
— Прекрасно почуває себе, — зневажливо скривила тонкі губи Софія. — А ось ти, красавчику, будеш себе почувати зле! — і, хижо реготнувши, побігла.
— Казна-що! — лайнувся Тарас. — Варто було мені поспішати, щоб отут нидіти…
Підійшов до чергового, попросив ще раз доповісти про себе.
— Наказано не турбувати, — відповів бандит. — Велено, аби ви зачекали. Вас покличуть, коли треба буде!
«Що ж трапилось? — стривожився Тарас. — Як розуміти таке недбальство? Адже нічого не віщувало недоброго — і на тобі! Може, таки марно повернувся? Варто було послухати Максименка? Як неохоче давав він дозвіл на повернення в лігво Хмари!»
Тарас пошкодував, що в останню ніч не вийшов на радіозв'язок з Максименком. Боявся, що той передумає.
Просидів у приймальні аж до обіду.
Врешті його покликали.
У бункері, крім Хмари, сиділи Митрофан Дикий, Тетеря і ще кілька бандитів. Всі вони були якісь збуджені. Поява Тараса припинила жваву балачку.
— Слава Україні! — мовив Тарас націоналістичне вітання.
Ніхто не одгукнувся. Хмара насупився, Дикий єхидно заусміхався.
— Ну, що скажеш, інспекторе? — примружився зловісно Хмара. — Слухаємо тебе…
— Рапорт складу письмово, а нині хочу переповісти наслідки ревізії в загальних рисах, — чітко проказав Тарас, намагаючись не звертати уваги на недоброзичливість загального настрою.
— Не треба, — зневажливо махнув рукою Хмара. — Зброя є?
— У кого? — не збагнув Тарас.
— У тебе, ревізоре, — ошкірився Хмара. — Поклади ось сюди, — показав на стіл і почекав, доки Тарас поклав свій пістолет. — Ось так буде ліпше, а то ти надто спритний…
Двоє дебелих охоронців підійшли впритул до Тараса і стали за спиною.
— Взяти його! — наказав Хмара, і бандити миттю скрутили йому руки.
— Що це значить? — спробував Тарас вивільнитись.
— А те значить, що розповіси зараз нам, що ти за один, — гримнув Хмара. — Лише без патріотичних кривлянь… Ич, який винайшовся! Де Юхима подів?
— Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?
— Ризикував Юхим, йдучи з тобою, — похмуро озвався Дикий, — ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…
— Не верзи дурниць! — урвав його Тарас.
— Так де Юхима прикінчив? — знову запитав Хмара. — Радист прибув?
— У приймальні чекає…
— Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!
— Стрибунець загинув, виходячи з засідки, — повторив Тарас. — Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?
— Облиш ці марні теревені! — гаркнув Хмара. — Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, — кивнув на Дикого і Тетерю. — Іванюка привели?
— Тута він, — мовив Дикий, — хай введуть.
Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.
— Не чекав побачитись? — усміхнувся Дикий. — Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…
Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.
— Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? — спитав Дикий.
— Звірі ви, — сплюнув дядько. — Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?
«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»
