Три хрестики Аліє - страница 21
От і зараз вона уявила, що сидить біля теплої грубки, на м’яких пухових подушках, перебираючи струни свого улюбленого торбана. Та це не допомогло, а лише посилило відчай. Сьогодні вона вже тричі прокляла воду, що без упину лилася з неба, затікала за комір, засліплювала, холодними путами сковувала все її тендітне тіло, яке мерзло навіть за сонячної погоди.
«Мокрі дощу не бояться», – згадала приказку, яку колись почула від матері, Аліє. Але й вона лише розпалила гнів і роздратування. Зовсім знесилена, дівчина умовляла Омара рухатися хоч якось, аби лиш не стояти на місці, тим паче, що з дороги вона збилася. Уже півдня, як вершниця проїхала Монастирище й повинна була вже давно дістатися Цибулева. Та й Омар пручався, ніби розуміючи безглуздість цього походу, але все ж повільно рухався вперед, не здужаючи відмовити своїй господині.
Ліс ніяк не закінчувався. Навіть якщо дорогою й траплялися поодинокі хутори, заховані між дерев, за стіною дощу їх неможливо було розгледіти.
Вже починало сутеніти, і Аліє зовсім піддалася відчаю, аж прямо під копита Омара кинувся чоловік. Кінь від несподіванки став дибки, ледь не скинувши з себе вершницю. Мокра вуздечка змією ковзнула в долоні, але в останню мить дівчина її утримала.
– Лишенько! – крикнув чоловік Аліє, відстрибуючи вбік. – Баба верхи геть їздити не уміє! Так і вбити християнську душу недовго!
– Так ти дивися, куди ідеш! – огризнулась у відповідь дівчина, натягуючи повіддя й лагідно потріпуючи загривок Омара. – Я й так коника кроком пускаю – на ваших дорогах сам чорт ногу зламає!
– На наших дорогах? А ти звідки така пані знайшлася, що й до доріг наших незвична?
– А це не твоя справа! – різко відповіла Аліє, і вже хотіла їхати далі, однак вчасно схаменулася та вже м’якше спитала: – Дядьку, а село тут недалеко є?
– А я куди по-твоєму йду в таку горобину ніч? – хитро примружився той. – Додому від кума вертаюся! Я на оцих виселках живу.
– То там можна десь заночувати?
– Можна й в мене. Та не бійся, – махнув рукою чоловік, помітивши її вагання. – У мене вдома жінка і дві дівчати. Такі ж малі й дурні, як оце ти!
Аліє пропустила останні слова повз вуха. Надто хотілося тепла й прихистку від нестерпного дощу.
Хата дядька, який так вдало підвернувся під Омарові копита, виявилася справді дуже близько. Тьмяне світло лучини дозволило Аліє розгледіти обриси багатого, як для селянського дому, убранства хати та трьох жінок, що схилилися над кужелем. Жінки говорили мало, нічого не розпитували й, здавалося, цілковито корилися волі свого господаря. Вони були вдягнені скромно, без жодних прикрас, натомість круглий животик господаря був пов’язаний сріблотканим слуцьким поясом. Господар, дядько Хведір, сміявся й жартував увесь вечір, був привітним до своєї гості, хоча час від часу й гримав на дружину.
Та Аліє не слухала пусті теревені Хведора, вона була надто виснажена. Довгождане тепло печі й яка-не-яка їжа ненадовго повернули дівчину до життя й одразу подарували сон, дарма що на твердій хатній лаві. Останнє, про що подумала Аліє, засинаючи, чому такий небідний господар скупиться на свічки для своїх доньок?
Зранку Аліє встала вже зовсім засвітла. Ні в хаті, ні в дворі нікого не було, тож дівчина неспішно умилася, заплела волосся в дві коси, що діставали тепер їй майже до пояса, й наготувала свою торбину. Дівчина саме зібралася зайти в повітку, де учора лишила Омара, але тут назустріч їй вийшов хлопчик років семи.
– А ти та дівка, що в господаря ночувала? – сказав хлопчина, дивлячись на неї ясно-голубими, як ранішнє небо, очима.
Татарка зміряла дитину поглядом. Схоже, це був хлопчик-челядинець на службі в її добродія. Вона злегка кивнула й сказала призабутим господарським тоном:
– Мені треба коника забрати. Виведи-но його та осідлай.
– А коника немає, – двійко невинних дитячих очей так само ясно дивилися на Аліє, яка заклякла від такої новини.
Думаючи, що дитина жартує, Аліє перепитала веселим голосом:
– Як немає? А де ж він?
– Господар на торг сьогодні повів.
– На торг? – задихаючись від здивування й несподіваної люті викрикнула Аліє. – Та за яким правом…?!
– Господар сказав, що це плата за вечерю й ночівлю.
– Цілий кінь? Та це відбірний татарський жеребець, за нього можна було б півроку в твого господаря жити! Де це бісове торжище?
– Господар попереджав, що ти гніватимешся, – трохи налякано відступив назад хлопчина, – але велів передати тобі торбу: тут паляниця й кусень сала. Ось, на! – хлопчина протягнув Аліє перелатану сіру торбу, на дні якої лежало щось важке. – І ще, пан Хведір, просив переказатитобі «гарної дороги»!
– Що ж мені робити? – до самої себе розгублено проговорила Аліє.
Вона мала б знайти господаря, відібрати у нього вірного коника, нехай би й через війта чи старосту, але… Вона не мала жодних документів. Вона могла виявися збіднілою шляхтянкою, а могла й біглою селянкою. Ніхто її тут не знав, ніхто на її користь не свідчив би.
– Я… зовсім збилася зі шляху. Далеко до Цибулева? – знесилено опустила руки Христина.
– Та мабуть, до вечора дійдеш. Верхи було би хутчіше! Зачекай, ти забула торбу з харчем!
– Нехай лишає собі! Я не собака, щоб його об’їдками снідати.
Плентаючись розмитою дощем дорогою, збиваючись зі шляху, змучена голодом і спрагою, Аліє заночувала в копиці сіна на сіножаті. Цілу ніч вона чула шурхіт мишей і пугикання сов, а поряд не було жодної живої душі, щоб захистити її.
