Три хрестики Аліє - страница 22
Так і не зімкнувши за всю ніч очей, ледь зійшло сонце, Аліє продовжила свій шлях. Знову накрапав дрібний дощ, її ноги замерзли й знесилено волочилися стежкою. Одяг, що й так перетворився в дрантя, тепер звисав мокрим ганчір’ям, дратуючи все більше з кожним кроком. Іти допомагала лиш надія. Надія на те, що скоро весь жах скінчиться, скоро вона буде вдома…
– Ґаздине, а до Цибулева далеко? – змученим і охриплим від нежитю голосом спитала вона молодицю, що їхала назустріч на старій іржавій підводі.
– Так гиндечки й він, – кивнула головою молодиця, вказуючи на село, що розкинулося в долині. – А ти до кого?
– До Бондарів, Тараса й Секлети…
– То це тобі, ладо, на ту крайню вулицю, що попід лісочком, тут рукою подати!
– Невже я вдома?.. – сама до себе сказала Аліє, але жінка її почула.
– Звісно! Нема кращого світу, як рідна хата! – засміялась вона, і на душі в Аліє стало тепло-тепло. Над землею сходило сонце її нового життя.
Аліє бігла довгою галерею, оздобленою ліпними завитками й персидськими килимами. У голові встигла майнути думка: «Де б то такій красі було взятися у забутому Богом селі?»
Вона бігла, оминаючи утомлену тітку Секлету в почорнілій від пилу й бруду сорочці, похмурого дядька Тараса, із наточеною сокирою в руці, зморщену та беззубу бабу Оксану, а далі… Осторонь стояла Агнешка, сиплючи прокльонами, сміючись безбарвним сміхом розкішної фаянсової ляльки. «Дивись, дивись на себе, красуне заморська!» – зло шепотіла вона, протягуючи обрамлене золотом свічадо. Аліє побачила своє відображення. Її руки, порізані серпом і колоссям, кровоточили, бруд під нігтями на ногах уже не відмивався. Волосся злиплося від поту й засмоктаними патлами звисало на опечені сонцем плечі. Але то все було б байдуже, якби не біль. Біль, що пронизував усе тіло, не дозволяв повернутися, пробудитися…
Третіх півнів дівчина зустріла, як довгожданих вісників ранку. Уже котру ніч Аліє не спала. Дрімала й бачила перед очима один і той самий жах. Вже вкотре вона прокидалася з третіми півнями, коли надворі ледь світало. Так і не відпочивши за ніч, вона бралася розтоплювати піч.
Це був її звичний день. Звичний жахливий день…
Минув місяць від того часу, як Аліє постукала в двері хатини Марининих батьків. Біленька, розписана маками хата у мріях її здавалася раєм, але дівчинку дуже скоро повернули з неба на землю.
Старий добряк Тарас та сварлива Секлета, яка тримала чоловіка коло свого пояса, вже давно оплакали смерть дочки. Тож своїми напіввигаданими кримськими історіями Аліє лише розворушила рану, що була уже затягнулася. Крім Марини, господарі мали ще п’ятьох дітей, але живими лишилися тільки двоє: старша дочка Мотря, видана заміж у сусіднє село, і малий шестирічний Олесик – непосидючий, але кмітливий і м’якосердий, як батько. Ще була стара баба Санька, чиясь чи то мати, чи то хрещена. Баба вже давно не мала зубів, але каші їла за двох, а працювати в полі вже не могла.
Тож жила сім’я бідно, робочих рук бракувало, і вони згодилися залишити в себе «подруженьку Марини», мозолистими пальцями беручи з тендітних Христининих долонь доньчиного хрестика.
На Петропавлівку сім’я збиралася до церкви. Віконця вибіленої напередодні хати були прикрашені вишитими рушниками, подвір’я прибране, худоба попорана – це Аліє вже кілька годин була на ногах, хоч тільки розвиднювалось.
– Оце ти так звечора вікна помила? – провела пальцем по склу Секлета. – Ну хто так миє! Трясця твоїй матері, наче в тебе рук немає! Поялозила – тільки бруд розвела!
– Секлето, не сварилась би сьогодні! Чого гнівити Господа в празник? – заступився за Аліє дядько Тарас.
– А як на неї не лаятися, як ні до чого в неї руки не стоять? Одно – вишиває вправно! Ох, як усі свята святкувать, то не буде кому робити, казала моя тітка, Царствіє їй Небесне! Явилася дармоїдка!
Аліє в черговий раз стерпіла образу. Вона вдала, що дуже зайнята, переплітаючи косу єдиною стрічкою, яка лишилася в неї ще з Кафи. Усі привезені з Криму гроші й скарби, які всю дорогу вона ретельно зберігала, Аліє одразу ж віддала новій сім’ї. Коштовності були передані в храм, де по Марині відслужили панахидку, а золоті дукачі одразу ж зникли, надійно заховані господарською рукою Секлети.
Уже вийшли надвір, і Олесик, наздоганяючи Аліє, міцно вчепився в її руку, коли за тином пройшла зграйка дівчат. Усі в святкових сорочках, намистах, голови покриті кращими хустками та вінками з різнотрав’я – свято ж.
– Йой, дивись, які розцяцьковані йдуть! – кивнула головою в бік вулиці Секлета.
Її кругле молодяве обличчя раптом зробилося мрійливим. Вона коротко зітхнула, ніби згадуючи свою юність, і стрімко повернулася до татарки.
– Христе, ходи з ними, – владним тоном наказала вона. – У нас на Петропавлівку дівчата до церкви разом вирушають і до пані на поклін заходять.
– Вони не приймають мене до своєї громади, – холодним голосом озвалася Аліє.
– Дурниці! Тебе що, за руку відвести? От уже, звалилася на мою нещасну голову! Давай-давай, хутко, а то що сусіди скажуть? Стільки часу в нашому селі живеш, а все людей сторонишся… То звичай такий! Зви-чай! Ми ж не бусурмани, у нас звичаї є!
Аліє лише зітхнула, вирішивши хоч сьогодні не суперечити новій матері, і покірно попленталася за гуртом. Дівчата, як завжди, зробили вигляд, що не помічають її. Вони наспівували святкову співанку, плескаючи долонями в такт, доки не дісталися до панського двору.
«Святий Петро за плугом ходить, святий Павло волоньки водить!..» – затягнули перед вікнами дівчата, і незабаром на порозі панської хати з’явилася пані Софія.
