Три хрестики Аліє - страница 26
– О, як би я цього хотіла! – вигукнула дівчина, і сама не знала радіти з того чи плакати.
Образ Лукаша переслідував її, постійно повертаючись в її думки. На її душу ліг гіркий осад – вона заплуталася в власній брехні, але вже розучилася казати правду.
Того вечора додому Аліє поверталася затемна. На безлюдних вуличках було тихо, лиш де-не-де чувся собачий гавкіт та шурхіт трави на узбіччі – то проповзали їжаки чи миші.
Молодий місяць сріблястим серпом виблискував на небі. Неначе юний пастушок, оточений вівцями-зірками, він спочивав на своєму тоненькому лівому боці, освітлюючи дорогу до хати. Аліє не вперше поверталася так пізно додому на самоті, але зараз їй чомусь було моторошно й незатишно. І нібито на підтвердження цих страхів, з-за її спини долинули важкі кроки. Озирнувшись, дівчина побачила темну постать, яка рухалася за нею, стрімко наближаючись. Не встигла Аліє злякатися по-справжньому, як постать підійшла ближче.
– Привіт, Христе, то як тобі ведеться в нашої пані? – запитав знайомий голос. Це знову був Микита.
– А тобі яка до того справа? – насуплено відрізала Аліє, прискорюючи крок.
– Та невелика. Просто проводжу тебе додому, та й думаю: не мовчати ж усю дорогу?
Аліє закопилила губи.
– Та вже ж краще, ніж із вами, – так само холодно проговорила вона.
– О, бач, у тебе й чемерка нова, – продовжував Микита, ніби грубі слова дівчини його зовсім не доймали. – А що ти в неї робиш?
У голосі хлопця не було насмішки. Аліє недовірливо покосилася на Микиту, але очей не підвела.
– Те, що добре вмію, – нарешті відповіла вона. На цей раз спокійно, без злості. – Читаю їй латинські книги, розказую історії всілякі вечорами, пишу за неї листи якимсь родичам…
– О, то ти вчена! Мабуть, тобі нелегко було серед нас, – сказав її супутник, і в голосі його Аліє почула співчуття. Від хлопця повіяло несподіваним теплом, і їй так сильно-сильно захотілося опинитися під захистом його дужих рук.
Аліє згідно кивнула.
Широкоплечий ведмідь, удвічі більший за тендітну татарку, пахнув свіжоскошеною травою й молоком. Аліє нарешті підвела на нього очі, силкуючись розгледіти вираз на обличчі хлопця, але для цього забракло світла, тож вона знову опустила очі на дорогу й згідно кивнула. Дівчина пам’ятала його широке обвітрене обличчя з пухлими щоками, невеликими карими очима та з першим пушком вусів над верхньою губою. Раніше воно здавалося їй неприємним. Утім як і все тут.
– Мені справді було серед вас дуже нелегко, – за мить додала вона.
– Так ти ж ніколи нам про себе не розказувала.
– А хіба ви б мене слухали? – сухо відрізала вона.
– А хіба ти намагалася?
Далі вони йшли мовчки, кожен занурений у свої думки. Аж раптом Микита заговорив.
– Знаєш, я би слухав тебе, скільки стало б життя.
– Ти знову смієшся наді мною? – серйозно відповіла Аліє, спиняючись.
– Я ніколи над тобою не сміявся. І іншим не дозволяв.
Аліє вірила. Їй хотілося вірити – уся її спрагла душа тягнулася до цього грубого, як вона раніше казала, неосвіченого селянина.
– Розкажи про себе, – лагідно сказав Микита, обережно, ніби ненароком, торкаючись її плеча, від чого по всьому тілу, мов від блискавки, пробіг гарячий вогонь.
– Пізно вже, – відсторонилася Аліє, ледь стримуючи несподіване бажання опинитися в обіймах парубка. – Але завтра… Завтра я звільнюся раніше.
– Буду виглядати тебе ввечері, – зрадів Микита, і навіть при слабкому світлі зірок і місяця дівчина зуміла розгледіти, як заблищали його очі.
– А в неділю перед церквою будуть танці. Я би привів тебе в нашу громаду, якби ти забажала…
– Я… – Аліє зволікала, згадуючи чорні очі Параскеви. – Я з радістю! – нарешті відповіла вона, посміхаючись.
Дівчина лише зараз помітила, що вони вже минули Микитин двір і тепер стояли під її хатою. Запахло матіолою й любистком.
Аліє махнула рукою на прощання й зайшла в хату, скрипнувши дверима. Укладаючись спати на своїй звичній дерев’яній лаві й засинаючи під хропіння дядька Тараса, вона уявляла, як Микита досі стоїть під її вікнами, як назавтра розказуватиме про неї товаришам. Знову й знову думками поверталася вона до кучерявого Микити, аж поки сон остаточно не зморив її.
Наступний ранок виявився напрочуд гарним, а можливо, Аліє просто здавалося, що й пташки щебечуть якось радісніше і троянди в саду пишніше розпустилися. Поробивши всю хатню роботу й попоравши худобу, баба Санька сіла лущити квасолю, Олесику наказали пасти гусей, батьки подалися на панський лан, а Аліє попрямувала до пані в садибу. Проходячи повз Микитин двір, вона ніби ненароком зазирнула за ворота – а що, коли Микита теж її виглядає?
Наспівуючи жартівливу пісеньку, Аліє ввійшла в покої до пані. Та саме прокинулася, і служниці несли їй воду з травами для умивання.
– Щось сталося? – підняла брови Софія. – Ти, моя рибонько, така радісна сьогодні!
– Ах, пані… А як воно буває, коли… Тобі хтось дуже подобається? – випалила вона, начисто забувши їхню вчорашню розмову.
– Овва, скоро до маленької Христі покличуть сватів? Тільки-от хто буде нареченим – Лукаш, чи цей новий пан? – ніби жартома сказала Софія, по-змовницьки примружуючись.
Аліє не почула насмішки.
– Зовсім не пан… Мій сусід, Микита.
– Голодранець? То Лукаш, то Микита…
– Лукаш – це інше!
– Ой, облиш це. Ти, голубко, ліпшого варта. Маю знайти тобі гідного нареченого. Бо ці… та вони й любити-то не вміють!
