Три хрестики Аліє - страница 27
Аліє образили такі слова, але вона стиснула зуби й зробила вигляд, що не почула.
– А ти колись була закохана? – перевела розмову дівчина.
– Закохана? Я заміжня жінка. Я не можу про таке думати.
– А твій чоловік? Ти ж його не любиш. Його ніколи не буває поруч… І він… Б’є тебе…
– Досить! – обірвала її Софія. – Так він показує свою любов і чоловіче піклування.
Запала мовчанка. І хтозна скільки б тривала ця тиша, якби в світлицю не увірвався задиханий Василько, голова панської сторожі. Низенький, худий і вертлявий, він не виглядав на свої тридцять п’ять, які нещодавно йому виповнилися.
– Там… Пан… Комарницький, ясна пані! – задихаючись видихнув він. – Із цілим військовим загоном! Каже, прийшов до нашого пана за боргом, а як не віддамо, то село спалить.
– Але пана немає вдома! Ти йому говорив?
– Говорив! І слухати не хоче! Каже: «У вас же пані є»!
За мить Софія перемінилася. Вона ніби виросла на дві голови. У її очах пробудився войовничий вогонь, що дрімав і ніколи раніше, на пам’яті Аліє, не показував себе. Дівчина здивовано відзначила, що тепер це була справжня Діана, яка виступала на захист своєї домівки. Героїчні історії, про які вони з пані читали в книгах, пішли Софії на користь.
– Одягніть мене в парадну сукню! – махнула вона служницям. – А ти, Васильку, знайди старосту й збирай ополчення. Хай зберуться всі, хто може зброю в руках тримати. Але нишком, без дзвонів і галасу, щоби Комарницький не здогадався, що ми так легко не здаємося.
Кмітливий Василько зник за дверима, а служниці взялися за панський гардероб: дістали зі скрині важке плаття із криваво-червоного оксамиту, сережки зі справжніми морськими перлами, прикрашений страусовим пір’ям берет і начищені черевички.
За якусь чверть години умілі служниці зробили неможливе – пані Софія, яка щойно піднялася з ліжка, виглядала, буцімто кілька годин ретельно готувалася до зустрічі з гостями.
– Принесіть шаблю мого чоловіка! – наказала вона, голосом досвідченої воїтельки. – Не личить на таку зустріч з’являтися без зброї!
Тим часом на панський двір висипало зо двадцять вершників. Усі, як на підбір, у парадних строях, гостроверхих, опушених хутром шапках, зі зброєю в руках – видно, що люди військового стану й не вперше тримають зброю в руках.
– Ясновельможна пані Софія, – звернувся до новоявленої Діани їхній ватажок, Єжи Комарницький, тільки лиш жінка постала на ґанку. – Я невимовно жалкую, що порушую твій дорогоцінний спокій, але твій чоловік винен мені сорок п’ять дукатів, і я прийшов забрати своє.
– Мого чоловіка немає вдома. Він гостює в свого брата в Городищі.
– Якось він довго гостює. Панове, – звернувся він до свого загону, – а ви би гостювали цілий тиждень деінде, якби вдома була така дружина?
Вершники засміялися, кидаючи непристойні погляди на пані Софію.
Вона ж стояла в дверях, випрямившись у повний зріст і, мов стародавня амазонка, поклавши правицю на ефес шаблі. Вона чекала вістей від Василька.
– Я не розпоряджаюся коштами чоловіка. Доведеться тобі почекати на його повернення ще кілька днів. Хай лише він приїде, я перекажу, що ти, пане Єжи, запитував про борг.
– Ні, пані-голубонько! Не буде по-твоєму! Або шукай гроші зараз, або спалимо твоє село! – заскреготав зубами він.
– Отже, ти мені погрожуєш? – холодно відчеканила Софія. А суду ти, пане, не боїшся? Уявляєш, який сором програти суд жінці?
– О, чого я не боюся, то це суду! – засміявся Комарницький, погладжуючи ріденькі руді вуса. – А жінкам, – підморгнув він, – я не програю ніколи.
Доки пан Єжи гарцював на своєму жеребці, до Софії тихенько підійшов Василько.
– Усі чекають твого знаку, вельможна.
– Зараз буде їм знак, – усміхнулася Софія, поглядаючи в бік огорожі, за якою зібралися чоловіки зі зброєю напоготові.
Аліє також визирнула з дому. Вона стала позаду пані та нишком покосилася на ополчення. У перших рядах вона впізнала високого й широкоплечого Микиту. Свого Микиту, як мимоволі подумала вона.
Комарницький зрозумів, що на нього чекає теплий прийом, але з місця не зрушив. Натомість він затримав свій погляд на Аліє і, не зводячи з неї очей, проговорив до Софії.
– Я відстрочу борг твоєму панові, якщо віддаси мені свою служницю. Оту! – пальцем указав він на татарку.
Тепер Аліє згадала, де раніше бачила Єжи. Коли пан Оліфер ще був удома, цей шляхтич приходив до них обідати разом з іншими вельможами. Вона запам’ятала його вертляві очі, що дивились з-під насуплених густих брів, і невеликий шрам на губі – пам’ятку про сутичку з козаками. На коні він здавався вищим, бо насправді зростом був під стать Аліє. Певно, тому верхи на коні він почувався впевненіше, ніж на своїх двох.
Того дня Софія мала необачність просити Аліє зіграти кілька кантів. Пан Комарницький очей не зводив з маленької татарки, яка так легковажно посміхалася йому, а потім одразу ж про нього забула. Утім, Єжи не забув.
– Відкупатися від тебе своїми людьми? Та я краще помру, ніж піду на таку підлість.
– Спалити маєток! – миттю пролунав радісний голос Комарницького, якому тільки цього й треба було. Він був упевнений, що сьогодні забере своє.
Грянули постріли, загорілася покрита соломою комора й відчинилися ворота, за якими чекали свого часу прості селяни із вилами й косами, де-не-де гнутими шаблями й старими козацькими мушкетами.
Перший порив дівчини – тікати! Ховатися в будинку, не датися Комарницькому ні за що. Аліє відчула, як чиясь рука ухопила її лікоть й потягла всередину дому. Опинившись за важкими дубовими дверима, Софія тягнула Аліє далі.
