Три хрестики Аліє - страница 28
– Треба тебе заховати, – сказала вона, – і якнайдалі.
Біжучи за Софією всередину палат, Аліє чула крики й постріли, відчувала дим, що заходив через розкриті вікна. Аж раптом вона вивільнила свою руку й зупинилася, мов укопана.
– Я маю припинити це. Маю вийти до них… Я ж можу врятувати…
– Не говори дурниць! – цикнула на неї Софія. – Ходи до кімнати й сиди нишком! Краще помолімося за них. Попросімо Бога дати сили нашим вірним захисникам.
Повернувшись до образу Богоматері, Софія стала навколішки й набожно склала руки. Обличчя її не виражало жодних почуттів, неначе сама жінка перетворилася на ікону.
Аліє так не могла. Вона хотіла бігти до сусідньої кімнати, щоб припасти вікна, але від дверей уже валив дим. Тоді, упавши на ліжко, татарка накрила голову хусткою, що трапилась під руку, і теж почала з жаром молитися.
Скільки тривала сутичка, Аліє так і не дізналася. Їй здавалося, що минули години до того часу, як до них у світлицю, кульгаючи прибіг змилений Василько. Його парадний жупан був зовсім розірваний, а з правиці текла цівка крові.
– Що там? – миттю підвелася пані.
– Ми прогнали цих вражих дітей! Щоб у них горло пір’ям поросло! – очі Василька, знудьгованого по війні, горіли диким вогнем.
– Які наші втрати?
– Спалено панську комору, зруйнований ґанок будинку. Троє наших поранені важко, двоє мертві…
– Мертві? – із очей Аліє мимохіть закапали сльози. – Як мертві? Хто?
– Старий дід Прокіп Кушнерівський і підліський той хлопець, Микита Іванченко.
– О ні! – одними губами прошепотіла Аліє. – Чому Микита?!. – Хотілося кричати й плакати, але дівчина з усієї сили стримала себе.
Вона стрімголов вибігла на подвір’я. Люди гасили вогонь, що то там, то тут ще займався від поривів вітру. Деякі лежали просто на густому спориші, не маючи змоги підвестися через рани, і тихенько стогнали, а дехто лежав мовчки – їм уже не боліло.
У голові паморочилося. На м’яких ногах пройшовши по кривавій траві, Аліє опинилася біля Микити. Вона опустилася перед ним навколішки й припала до порубаного тіла, чи того, що від нього лишили вороги. Усе воно було залите багрянцем, а на обличчі, неначе зроблені зі скла, застигли ясні карі очі.
– Ну чому ти? Чому ти? – шепотіла вона, не дбаючи про кров, що залишалася на її руках, одежі, обличчі.
– Гарний хлопець був. Але такі помирають першими, – задумливо проговорив за її спиною Василько. – Відважний, він першим кинувся просто на Комарницького. От і отримав…
– А це ти його вбила! – почувся над вухом інший голос, жіночий. – Ти би могла піти з Комарницьким, могла нас усіх врятувати!
То була Параскева. Її очі горіли гнівом, і здавалося, вона готова була власноруч задушити маленьку татарку.
– Але ти навіть не думала про це, хіба не так? Ти не знаєш, як це – жертвувати. Куди ж тобі знати!
Слова Параскеви боляче впивалися в серце, але це була правда – Аліє могла урятувати Микиту, але в неї забракло відважності. Вона постійно боялася.
Повернувшись до хати, Аліє сіла за стіл і обняла голову руками. У домі ніхто не розмовляв. Секлета подала вечерю, до якої дівчині не було діла. Лише стара Санька щось проказала своїм беззубим ротом зрозумілою лиш їй самій мовою, і дядько Тарас погладив Аліє по голові, приговорюючи: «Не вини себе. Що минуло, того вже не вернеш».
Сім’я укладалася спати, коли Олесик, який теж мовчав весь час, піддавшись загальному настрою, раптом порушив тишу.
– Тату, а правда, що Микита любив Христю? Сусідські хлопчики кажуть, що він би кинувся на пана, навіть якби той із Христиної волі забрав її.
– Не мели дурниць, – відрізала Секлета. Аліє ж нарешті розридалася.
У її душі щось болісно ламалось.
Тужливий плач, схожий на голосіння за померлими, лунав від церкви. Та це були вже не плакальниці – ті відголосили своє. Ішов другий день, як мертві тіла були покладені в освячену землю, а рани потроху починали загоюватися.
Співав-голосив сивий кобзар, перебираючи струни своєї супутниці-кобзи та жалібно тягнучи складену ним самим думу. Він сидів на порозі церкви, поклавши перед собою відкриту торбу для милостині. У селі його бачили вперше, тож навколо діда зібрався чималий натовп тих, хто зі сходом сонця піднявся на церковну службу. Усі зачаровано слухали.
– Чекай, чекай-но! – розпихав натовп ліктями сільський сопілкар, Марко Безбатченко. – А ти, добродію, у цеху нашому уманському не записаний, дукачі в скриньку не кладеш, ото й не грай біля церкви в світлий празник неділі!
Не ворухнувшись, кобзар продовжував грати, співуче розказуючи про сумну долю полонених козаків, лише брови його ледь помітно підскочили. З-під тих густих посріблених брів мандрівний музика обережно позиркував то на чоловіка, що вчинив ґвалт, то на своїх слухачів, які невдоволено шикнули на Марка. А той, м’язистий і довгов’язий, дочекавшись лише, як кобзар доспіває, підійшов до нього й схопив за комір потріпаної свитки.
– Забирай свою бринчалку та й увесь забирайся звідси геть! Чули всі? На моєму боці – закон!
Марко з силою штовхнув діда. Кобзар відкинувся назад, боляче вдарившись ліктем об церковний поріг, але кобзу із рук не випустив. Селяни мовчали, невдоволено суплячи обличчя й відводячи очі. Вони перешіптувалися між собою, але вголос ніхто стати на захист кобзаря не наважувався. Сопілкар гордо пройшов повз присутніх, повторюючи лише своє: «Закон є закон!»
Кобзар звівся на ноги. Вірніше, на одну ногу, бо другої в нього не було. Щоб утримати рівновагу, правицею він обперся на різьблений дрючок, а лівою рукою з брязкотом закинув на плече кобзу.