Три хрестики Аліє - страница 29
– А де твоя нога, діду? – раптом запитав дитячий голос просто над вухом Аліє, яка з подивом і співчуттям спостерігала за розіграною щойно драмою.
Той голос ніби розбудив дівчину, виводячи її з задуми. Мить тому вона, мов зачарована, слухала кобзаря, і музика торкалася її розірваного серця, ніби коштовні ліки, лягаючи на рани. А тепер мовчки дивилася, як якийсь довгов’язий нікчема забирав у неї єдину розраду. Та ще й так грубо!
– У турків зосталася. На Дунаї, – весело підморгнув старець, чомусь дивлячись просто в вічі Аліє.
Він нахилився донизу, намагаючись зібрати розсипані долі дрібні монети.
– Султан турецький, Осман, розважався – дивився, як полонених козаків катували. Та не просто дивився! Сам стояв на одному березі, пострілюючи з мушкета на другий, де й проходила кривава розправа. Мені в ногу влучив. А моєму катові, яничару, у голову. Я стікав кров’ю, тож бусурмани прийняли мене за мертвого. Чудом урятувався разом із жменькою таких самих щасливих, як я. Та нога за тиждень почала гнисти – довелося її відтяти. Отак-от, паняночко, в бусурманському полоні жити, – завершив він, знову поглядаючи на Аліє.
– О, якраз вона знає, чим пахнуть бусурмани! – засміявся хтось із молодиць.
– А, правда, що вони всі, як один, обрізані? – насмішкувато крикнув рудоволосий Дем’ян, колишній приятель Микити.
– Панночка була в турецькому полоні? – зупинився на півкроці від церкви старець.
– Та яка вона вже панночка! – баба Орися, маленька гостроноса дружина мельника, сама вилізла на церковний ґанок і стала на місці кобзаря. – Через неї мало все село не спалили! Хлопців наших безецники порубали! Лихом вона нам на голову звалилася! І один Бог зна’, що вона там в панських покоях витворяє, як такі нелюди-комарницькі за нею приїздять! Ще, гляди, розведе зарази гишпанської на все село!
Більше Аліє терпіти не могла. У два кроки вона опинилася біля підніжжя ґанку і, не придумавши нічого ліпшого, плюнула бабі Орисі під ноги.
Баба побагровіла, а селяни затамували подих.
– О, вона ще й на церкву плює, кримчушка! Бусурманка! – підняла лемент Орися, бризкаючи слиною на всі боки. – Дивіться, дивіться, добрі люди! Певно, схрестилася вже віри праведної!..
Хотілося відповісти, але слова застрявали в горлі. Та й що тут скажеш? Аліє не мала більше сил боротися. Їй стало нестерпно боляче, а від несправедливості хотілося кричати.
Тим часом дужа рука дядька Тараса потягнула її від церкви, подалі від розпашілого люду, що не бажав вступитися за каліку-кобзаря, проте готовий був ставати на захист скривдженої Орисі й приниженої честі святої церкви.
– Дурне дівча! – гнівно крикнув Тарас. Таким Аліє його ще ніколи не бачила.
– Дядьку…
– Мовчи! Усім-то ти приносиш нещастя!
– Я…
– Іди до річки, умийся водою й заспокойся, а тоді вже до церкви приходь, як навчишся поводити себе, як слід!
– Але вони перші почали…
Тепер і дядько Тарас відвернувся. Відвернувся і без жалю пішов геть, залишаючи свою названу дочку самісіньку на краю села, наодинці із величезною діркою в душі, що з кожною хвилиною розросталася, погрожуючи перетворитися в прірву. Куди іти, коли всі навкруги враз зробилися ворогам? Перша думка – тікати світ за очі. Хоч до Києва, хоч прямісінько в монастир. Та хіба ж не шукатимуть її панові пахолки й не судитимуть потім як біглу селянку? Єдине спасіння – іти до пані Софії та, падаючи в ноги, молити чимскоріш виписати документи і відвезти її, Аліє, до Києва, подалі від цього остогидлого життя!
Дівчина чимдуж побігла до двору пані, але перед самою огорожею, жалюгідним тином, який зостався від колишньої величі подвір’я, стишила хід, а потім і зовсім зупинилася, ніби якась потойбічна сила тримала її ноги, не пускаючи з місця.
Картина, яка відкрилася перед нею, не просто насторожувала – вона вселяла жах! Погоріла панська садиба, оточена прокопченим вишневим садом, завжди така спокійна й неметушлива, зараз була сповнена челяддю та криками. Один із челядинців саме виносив велике покривало, усе у плямах свіжозапеченої червоної крові. На чолі в Аліє з’явилася глибока зморшка, що упоперек перетнула її відкритий лоб, а очі зробилися вже не карими, а чорними. «Якщо там знову цей Комарницький… Я готова», – подумки сказала вона й примусила себе рухатися далі.
Підійшовши ближче, Аліє зустріла кухарку пані, Стефанію, здоровенну бабу з подзьобаним віспою рожевим обличчям. Раніше вони частенько перемовлялися на різні пусті теми, тож Аліє одразу попрямувала до жінки.
– Пан убив пані! Задушив, а потім порізав її тіло ножем, Ірод такий, – говорила вона без особливого співчуття одному з панових пахолків, зовсім молоденькому хлопчині, якого Аліє бачила тут лише кілька разів.
– За що її так?.. – одними губами промовила Аліє, утручаючись в розмову.
Жах застиг у її очах, а від жалю перехопило дихання. От тільки Аліє тоді ще не розуміла, кого їй жаль більше – Софію чи себе.
– Зраджувала йому, сучка така, – байдуже махнула Стефа. – Учора вночі пан повернувся від брата. Виїхав тверезим, а поки доїхав, кажуть, уже був таким, як треба. П’яниця проклятущий на нашу голову! – сплюнула баба.
– То просто сп’яна її задушив? – запитав пахолок, жваво цікавлячись останніми новинами.
– А хто їх знає! Байдуже, що заявився серед ночі – ба, навіть у потьмах розгледів він ту розруху, що після пожежі зосталася. Та й принадився челядь розпитувати. А всі як почнуть язики чесати! Одно «Комарницький» кажуть! Любов, бачте, Комарницькому розум затьмарила. А до кого та любов захмелілий пан розбирати не став. Пішов у палати до Софії і цілісіньку ніч там пробув. Ох, і заливалася ж криком пані!.. А зранку знову напився й виїхав із села. Ще на самісінькому світанку! Ми у світлицю, а там Софія наша вже холодна лежить.
