Три хрестики Аліє - страница 33
– Невже він мене залишив? – уголос подумала Аліє.
– Ти, панночко, завжди можеш зостатися працювати в нас, – тихенько шепнув їй корчмар, самовдоволено надуваючи свої повні щоки.
– Оце вже ні! – відрізала вона і, голосно стукнувши дверима, вийшла геть.
Аліє не тішило те, чого від неї вимагали Олешко з паном, але чи ж краще йти одній до Києва з кількома мідяками за душею? А тут платили золотом – вже зранку в її руці опинилися два золотих.
– Це тобі завдаток, щоб знала, що пан на винагороду не скупиться, – пояснив Олешко й гордо стряхнув своєю кучерявою головою. – Нашого татарина вже допитували й випробовували залізом, та марно. Мовчить, як риба. Але ж ти така гарнесенька! – Олешко облизав губи, ніби наслідуючи пана. – Тобі він напевно все розкаже. То повтори, що тобі треба зробити?
– Прикинутися служницею й дізнатися про вкрадені реліквії, – завчено відповіла Аліє.
– Але ти повинна поставитися до цього з душею! – ледь не проспівав Олешко. – Це ж ціле мистецтво! Чула про те-атр?
Дівчина кивнула. Вона взяла з рук хлопця корзину з їжею та неспішно попрямувала до темниці, у якій тримали полоненого татарина.
За ніч вона вже встигла багато передумати, підготувати собі нову легенду, вигадати слова – для неї стало звичним прикидатися кимось іншим, але щойно перед Аліє розчинилися двері, вона завмерла, мов зачарована. Денне світло, що потрапляло у в’язницю з високого ґратованого вікна, освітило знайомий профіль: злегка гачкуватий ніс, вольове підборіддя, широкі плечі… Перед Аліє сидів її брат – син намісника турецького султана й бея Кафи Махмуд-ага.
Він не дивився у її бік, а щось писав по-турецьки довгою соломинкою на запиленій підлозі.
Прийшовши до тями й злякавшись сторонніх очей і вух, які могли за ними спостерігати, Аліє на крок наблизилася до брата, силкуючись прочитати напис, і безшумно поставила на підлогу корзину.
– Твій обід, Махмуде-ага, – майже одними губами сказала вона, але татарин почув.
Він стрімко підняв голову, його очі округлилися. Аліє навіть здалося, що в них майнула радість. Нібито перед нею постав не мужній молодий воїн, а її наляканий семирічний братик, що хотів пригорнутися до сестри. Та мана зійшла – Махмуд майже одразу опустив очі долі й знову взявся за свій напис. Погляд його тепер був холодним, навіть льодяним.
– Пишеш вірші? – співчутливо запитала Аліє татарською, нарешті розібравши напис з-за його плеча. Вона не знала, що казати. Менш за все їй хотілося зустріти власного брата за таких обставин.
– То ти тут прислуговуєш? – запитав він у відповідь, не здіймаючи на неї голови.
– Не зовсім… – почала було Аліє, але злякалася бути підслуханою місцевими товмачами, тому вирішила поки що нічого зайвого не казати.
Та й зрештою що з того? Вона справді перетворилася на служницю, і від цієї думки в грудях болісно защеміло. Аліє помітила презирливу усмішку на обличчі брата. Їй навіть здалося, що вона чує його думки: із люду в бруд…
– Іди звідси. Не хочу тебе бачити, – із огидою сказав він, відвертаючись.
На очах Аліє забриніли сльози, але вона стрималася, щоб не заплакати. Колись їй не дозволялося плакати в присутності чоловіків, а з того часу, як вона покинула дім, було виплакано ціле море сліз.
Дівчина стрімко вийшла. Сторожа зачинила за нею двері, а нагорі вже чекав Олешко.
– Ну, що?! – одразу запитав він, переминаючи з ноги на ногу.
– Нічого, – знизала плечима Аліє, намагаючись не видати свого хвилювання. – Він не схотів розмовляти. Дізналася лише його ім'я. Його звати… Усейн. Усейн-Ага.
– О, і то хліб! Ми навіть цього не змогли з триклятого бузувіра витягти!
– Я зроблю все, що зможу, аби вивідати його таємницю. Але мені потрібен час.
– Буде в тебе час. Тиждень, доки приїдемо до Кам’янця.
– А що там?
– А там його ще трохи помучать і скарають на горло, – весело відповів Олешко.
Товмачі-татари залишилися в Умані. Там само залишилися й полонені татари – усі, окрім Махмуда. Його везли до Кам’янця під наглядом двох десятків озброєних найманців й у супроводі Калиновського, Олешка й Аліє. Олешкові так подобалася його власна вигадка з підставною служницею, що він, мов курка з яйцем, носився з Аліє, слідкуючи за її зручностями й заробітною платнею. Для нього вся ця пригода видавалася веселою грою, із якої він за будь-яких обставин отримає зиск.
Махмуд із Аліє не розмовляв, утім, як і раніше з іншими полоненими татарами та зі своїми катами. Проте він продовжував писати метафоричні вірші на будь-якій принагідній й придатній для цього поверхні. Хоч поет із Махмуда видався посередній, Аліє пояснювала Олешкові, що тими віршами в’язень намагається передати їй послання. Але оскільки дуже боїться чужих очей і вух, зашифровує все в алегоричні образи й алюзії, які їй дуже важко розібрати, тому вона з нетерпінням чекає Кам’янця, де в тюремній камері вони зможуть зостатися з татарином наодинці. Олешко не знав, що таке алегорії чи алюзії, але пояснення йому було до вподоби. Щовечора він випитував у Аліє все, навіть найменші подробиці, а вдень давав їй спокій, тож вона мала достатньо часу на роздуми про визволення Махмуда. Дівчина й на мить не сумнівалася, що чинить правильно, плануючи втечу, адже полонений – її брат. Навіть якщо через нього загинув Лукаш, після того, як урятував йому життя…
Але як? Яким чином влаштувати втечу? Вартові день і ніч чатували біля воза, до якого був прикутий Махмуд. Підкупити вартових вона не мала чим, та й навряд чи вони погодилися б на зраду – Калиновський грошей для своїх бійців не шкодував. Перерізати їм поночі горло подарованим Махмудом кинджалом? У Аліє забракло б духу.
