Три хрестики Аліє - страница 34
Серпень погодою не тішив. Починалася рання осінь, повсюдно вчувалися аромати чорнобривців та стиглих яблук. Сильні пориви вітру разом із пилюкою розносили ці пахощі шляхом, час від часу наганяючи грозові хмари й перетворюючи дорогу на місиво з глини та багна.
Махмуд, прикутий і зацькований, їхав на підводі як каторжник, мокнучи під дощем й мерзнучи на пронизливому вітрі. У його сестри ж був власний кінь із пишною гривою та дорогою збруєю, дорожній плащ з відлогою та золоті монети в поясному мішечку. Але щоразу, як Аліє кидала погляд на брата, її серце опускалося в п’яти, їй здавалося, що це вона сама їде на скрипучій підводі – розтоптана й принижена, готова до страти, але відчайдушно зберігаючи таємницю своїх товаришів. Проте, вона заздрила своєму братові. Принаймні, його честь і гідність іще не зламали. На відміну від її власних…
На щастя, Калиновський, який першого ж дня виявив жвавий інтерес до Аліє, захворів гарячкою. Його везли в закритому ридвані, і дівчина була вдячна Аллаху та всім богам на світі, що Махмуд-ага принаймні не бачить, як пан прилюдно чіпляється до його сестри.
До Кам’янця вони в’їздили поночі. Великий віз ритмічно стукав по мощеним камінням вулицям, а коні радісно цокотали підковами, передчуваючи довгожданий відпочинок. У повітрі пахло солодкуватим димом, певно, хтось нещодавно палив бур’яни. Безвітряної ночі дим вистелявся на дні каньйонів, над річкою, і білим маревом огортав все оточене урвищами місто. Повний місяць саме вийшов із-за хмар та повис над поважними мурами та величними баштами кам’янецької фортеці.
– Ми їдемо в замок? – запитала Аліє одного з найманців, Захарія, із яким встигла потоваришувати в дорозі.
– А куди ж іще везти в’язня? – весело знизав плечима той.
Йому не терпілося якнайшвидше закінчити службу й поїхати додому, щоб обійняти молоду дружину, а Аліє з жахом дивилася на височенні мури, за якими тепер буде ув’язнений її брат.
«Сьогодні треба виспатися, а думати буду завтра…» – казала до себе Аліє, бездумно спостерігаючи, як її брата ведуть до похмурого підземелля однієї з башт.
– Ходи, – кивнув їй Олешко, – поселишся з челяддю, зараз-от Феодора покаже тобі покої. Це наша гостя, Федоро, влаштуй її гарненько!
Літня вірменка повела Аліє коридорами, і невдовзі дівчина вже спала на ліжку в невеличкій, як їй поночі здалося, кімнаті, де було чисто, сухо й пахло якимись осінніми квітами. Про Махмуда вона остаточно вирішила подумати завтра.
Зранку в сон Аліє прокралася пісенька. Простеньку співанку виконував цілий хор – наполовину з крилатих янголів, а наполовину з рогатих чортів, яких часто зображують в храмах на фресках Страшного Суду. Аліє чітко розбирала слова, хоч як нечасто таке бувало в снах:
На дорозі калюжа,
Моя мила нездужа.
А як музику зачує,
То біс у неї танцює!
Розплющивши очі, вона побачила перед собою дівчину – високу на зріст, вродливу, дарма що все обличчя обсипане ластовинням, котра заплітала своє густе темно-русе волосся у довгу, майже до колін косу, а в її велетенських каро-золотистих очах грали живі бісики. Це вона голосно й бадьоро наспівувала пісню, незважаючи на те, що за вікном лише почало розвиднюватися.
– А ти хто? – запитала Аліє, підводячись і поправляючи розтріпане волосся. Лише зараз вона помітила друге ліжко в іншому кутку довгої й вузької кімнати, у якій опинилася.
– Катруся, – відкрито посміхнулася їй дівчина, і Аліє помітила надщерблений передній зуб. – А ти?
– Тобі не сказали? Я Христина. Мене поселили вчора сюди…
– Це нічого, вони часто так роблять. Ніхто бідну Катрусю не попереджає, ніхто про неї не думає… Тому Катруся дбає про себе сама, – весело підморгнула дівчина.
– Я тут ненадовго. Мабуть, – додала після короткої паузи Аліє.
– Як не ти, то хтось інший. Я тут на службі. Працюю на кухні. А ще я сирота. От пан Анжей і поселив мене в замку, бо мачуха зовсім зі світу зжити хотіла!
Катруся була з тих людей, які посміхаються знайомим при зустрічі, але й після розставання усмішка ще довго не сходить із їхніх вуст. «Дурепа якась, здається, вона й смерті з косою зрадіє», – роздратовано подумала Аліє. Балакуча Катруся її дратувала, але треба було дізнатися якнайбільше, тож уголос вона сказала:
– Хто такий пан Анжей?
– Хіба не знаєш? Анжей Ґурський, каштелян наш. Не чула?
– Чула, – випрямилася на ліжку Аліє. – Це в його домі спинився мій пан, Адам Калиновський.
– Такий набитий шкварками індик? – розсміялася господиня кімнати.
Її сміх нагадував брязкіт срібних дзвіночків, і Аліє не втрималася й засміялася разом із нею.
– Хочеш печивце? – запропонувала Катруся, протягуючи половинку медового коника.
Аліє простягла було руку, але Катруся, ніби граючись, підняла печиво вгору.
– Але за це купи мені на ярмарку стрічок! Бо мене з кухні сьогодні до ночі не відпустять, через той триклятий завтрашній бал. А мені на завтра вкрай потрібні нові стрічки!
Дівчина поклала на стіл «коника» і пару дрібних монету.
– Вибереш найгарніших! – зі змовницькою посмішкою сказала Катруся вже в дверях, нібито вони були подругами все життя. – І намиста, якщо гроші лишаться, купи!
Аліє зосталася на самоті. Надворі вже було зовсім світло й спати перехотілося. Швидко вдягнувшись та заплівши коси, Аліє взяла зі столу печиво й згребла докупи дрібні монети. Вона ніколи в житті не бувала на ярмарках, до того ж, так давно мріяла про теплий, підбитий хутром жупан! Нібито прокинувшись від важкого сну, сьогодні вона вирішила зробити щось лише для себе.
