Три хрестики Аліє - страница 44
– Прекрасний темноокий юнак забавляє старих пань. Гарна розвага, правда ж? – тепер Олешко сміявся. Йому подобалося спостерігати за виразом обличчя Аліє: спершу таким мученицько-нещасним, а після його останніх слів – розлюченим.
Він ніколи не бачив дівчину такою, і це здалося йому кумедним.
– Та що мені з того? – ледь не крикнула на нього Аліє, і сама злякалася свого голосу. – Схоже, що я теж скоро стану промишлятиподібним. Чи не того мене викликав до себе наш милостивий пан? – вона іронічно наголосила на двох останніх словах і зробила комічний реверанс. Її обличчя ще пашіло від гніву на Олешка, на пана й на Адріяна, про діяльність якого вона й так здогадувалася, але боялася собі зізнатися. Із її очей полетіли іскри.
– Ти така гарненька зараз! – прицмокнув Олешко. – Так би й з’їв би! Ох, і пощастило ж пану!
Із цими словами він відкрив для Аліє двері чорного ходу палацу Ґурських. Дівчина більше не проронила ні слова. Вона б ні за що не стала так принижуватися за шматок хліба, але ціною було життя її брата, і вона не мала права відступати.
Зайшовши всередину, Аліє здалося, що перед самим їхнім носом, хтось шмигнув убік. Вона не звернула жодної уваги на сторонні очі, змирившись із новою роллю, яку для неї відводили. Яке їй тепер діло до того, що про неї скажуть? Говорили й не таке!
Кімната, у якій чекав на Аліє пан, була невеликою, але багато вбраною. На стінах висіли ткані килими з гербовими знаками, а поруч – голови оленів із золоченими рогами. У комині, облицьованому розмальованими кахлями, горіли дрова. «Лише дурень запалює свічку вдень», – згадала татарську приказку Аліє. – «Біднесенький, замерз серед літа», – в’їдливо подумала вона й жахнулася своїх думок. Лише два місяці тому дівчина сама би наказала розпалити в комині вогонь, навіть якби надворі стояла спека, лише через те, що то була її прерогатива. За нею було право володіти й повелівати. Тепер наказувати міг оцей одутлий пан, який згорбившись сидів за письмовим столом і неспішно щось записував у велику книгу.
Калиновський не зразу підвів на неї очі. Погляд був масним і задоволеним, адже він знав, що Аліє прийде й вже нікуди звідси не подінеться. От тільки не здогадувався про справжню причину цього вчинку.
Олешко миттю зник, і Аліє залишилася одна стояти посеред кімнати, нервово перебираючи ґудзики на придбаному за кошт Калиновського жупані.
– Знаєш, чому я тебе покликав? – не підводячись з-за столу сказав пан.
Аліє знала, але похитала головою.
– Хочу запропонувати тобі… – Калиновський дбайливо підбирав слова, але в нього це не дуже виходило. – Утім ти знаєш, про що я кажу. Ти маєш залишитися при моїй особі довше. Ти кмітлива, гарна, тобі можна давати… Особливі доручення. А так як ти бігла… – зробив багатозначну паузу він, – то вибору в тебе, серденько, немає.
Він нарешті підвівся й неквапно обійшов навколо неї.
– Тобі казали, що ти, люба моя, – красуня! – сказав він, підходячи до Аліє з-заду й накриваючи своїми величезними долонями її руки, що досі міцно трималися за ґудзики жупана, ніби руки потопельниці за рятівну соломинку.
Одним різким рухом Калиновський розвів ці самі руки і ґудзики горохом розсипалися по підлозі. Жаль, що їх було лиши три, подумала Аліє, бажаючи віддалити неминуче. Багряна вовняна тканина важко упала на підлогу. «За все в житті доводиться віддавати ціну», – подумала вона. Невдовзі слідом за жупаном унизу опинилася блідо-рожева корсетка, вишита лиштвою запаска, спідниця… Аліє стояла нерухомо, потупивши очі, на які наверталися зрадницькі сльози.
Залишивши так дівчину, Калиновський відійшов до свого столу й прискіпливо, згори донизу, оглянув свою нову коханку. Конопляна сорочка була тонким, але все ж захистом.
– То як, готова ти служити мені? – вкрадливим голосом запитав пан Адам.
Аліє хотілося вибігти геть, але вона, зібравши всю свою волю в кулак, стримала себе.
– Звісно, пане, я буду рада служити тобі й далі. Вірою й правдою… – тепер на останньому слові наголосила вона, дивуючись, як рівно й глухо пролунав її голос. Ніби то говорила не вона, а навчена нею лялька.
– Добре! – радо прошепотів Калиновський, не зводячи з неї очей. На його обличчі виступив піт, і він почав стягувати з себе барвистий кунтуш.
– Тепер – знімай сорочечку. Сама, сама, люба, – підбадьорив її Калиновський, опираючись на стіл.
Руки не слухалися Аліє, але вона примусила їх не тремтіти. Вона розв’язала стрічку, яка з’єднувала горловину сорочки, і повільно зняла її через верх.
– А тепер підійди до мене, дитя, – якомога лагідніше промовив Калиновський.
Ніби уві сні, Аліє повільно підійшла до пана Адама. Той теж не поспішав. Він провів одним лише вказівним пальцем по її плечі, грудям, опускаючись нижче й нижче. Аліє міцно заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й нічого не відчувати.
Несподівано за закритими дверима почувся стуків упевнених кроків, і одразу ж хтось затарабанив у двері й увірвався, не чекаючи відповіді.
– Пане Калиновський! Ой, а я не до речі? – у кімнату вихором залетіла… Уляна.
У Аліє запаморочилося в голові. Виникло відчуття, що схожий сон вона вже колись бачила.
– Чого тобі? – буркнув Калиновський, відриваючи руку від стегна своєї наймички.
– Мене Адріан прислав, лікар пана Анжея. Він непокоїться здоров’ям твоєї милості, бо навкруги серед шляхтичів починається епідемія двірської хвороби.
– А до чого тут я? – сердито відрізав Калиновський.
