Три хрестики Аліє - страница 45
Зважаючи на оголену Аліє й розпашіле обличчя пана, це прозвучало дивно.
– Я нічого такого про тебе не думаю, милостивий пане! Я принесла зілля, яке не лікує, але запобігає можливому зараженню, – підморгнула Уляна. – До речі, – жінка понизила голос і нахилилася до самого вуха пана, хоча Аліє все ще могла розібрати кожне слово, – якщо, пане, маєш справу з цією дівкою, тобі просто необхідно його прийняти!
Калиновський миттю зблід і покрився холодним потом, а Уляна продовжила, промовляючи вже голосно до Аліє:
– Рибонько, сподіваюся ти приймаєш ті ліки, що тобі надіслав пан лікар? Бо, гляди, ніс відвалиться, чого варте тоді буде твоє гарненьке личко без носа? – зловісний смішок злетів із її уст, а Аліє готова була провалитися під землю від такого сорому й розцілувати Уляну за її вигадку одночасно.
– Яка паскуда! – раптом закричав на Аліє Калиновський, несамовитим голосом. – І ти збиралася мене спокусити? – він міцно стиснув підборіддя Аліє, а потім сильно ударив її об кам’яну стіну.
Аліє впала на долівку, прикриваючись руками.
– Забирайся звідси! – кинув у неї спідницею пан. – І щоб я тебе тут більше не бачив!
Дівчина поспішно накинула сорочку й, зібравши докупи речі, так у одному спідньому й вибігла з кімнати.
– Та вона вже майже долікувалася, – добродушно заспокоїла Калиновського Уляна. – За пару тижнів буде, як новенька!
Не гаючи більше часу, Уляна вклонилася й вибігла слідом за Аліє.
Татарка чекала Уляну на виході з палацу.
– То мені знову тобі подякувати? – запитала вона, змучено посміхаючись.
– Можеш і подякувати! Але на цей раз, повір мені, справді вийшло випадково. Почула вашу розмову з цим кирпатим, як його?
– Олешко, – механічно відповіла Аліє. – А минулого?
– Ну… минулого разу… не зовсім випадково, – широко всміхнулася жінка.
– Розкажи мені все, благаю, Уляно! Я, можливо, завтра загину, а ти, чи не єдина людина, якій справді було не байдуже. Я хочу зрозуміти..!
– Ходімо, принцесо, – кивнула Уляна, і на її вустах нарешті заграла та сама глузлива посмішка, яка так часто з’являлася в Уласа під час їхньої короткої подорожі. – Знайдемо тихе місце, і я розкажу тобі одну сльозливу історійку!
За чверть години вони вже сиділи на березі Дністра з двома пригоршнями гарбузового насіння, яке Аліє прийняла з великою вдячністю. Уляна порадила терміново щось з’їсти, щоб заспокоїтися, і тепер вони дружно лускали висушені жовтуваті насінини, не знаючи, із чого почати розмову.
Першою заговорила Уляна.
– Моя історія довга. Ти готова слухати?
Аліє згідно нахилила голову. Насіння допомагало, і вона почувала себе вже краще. Дівчина відкинулася на траву, заклавши одну руку під голову, й допитливо поглянула на Уляну.
– Мені було вісім, коли я лишилася без батьків, – почала та. – Уся моя сім’я померла від моровиці, що пройшлась нашим краєм. Я тоді жила у Львові – великому красивому місті на захід звідси… Родина в мене була незаможна, але батька в місті поважали – він був дуже гарним гончарем. Лікар, що відвідував моїх батьків, коли вони хворіли, пожалів мене після їхньої смерті. Він думав, я теж захворію та не виживу, але я вдалася дуже жадібною до життя. Він взяв мене до себе, та в нього самого було восьмеро дітей, тож невдовзі пан лікар віддав мене на службу знайомому аптекарю, якому саме потрібні були помічники.
Хорошим чоловіком був аптекар… Його звали Йосип Шпільман. Він не лише давав мені дрібні доручення, але й навчав усіляким лікарським премудростям. Він виховував мене разом зі своїм сином та дочкою, ледь не силоміць примушуючи вчитися разом з ними грамоті, арифметиці й латині. Світла йому пам’ять…
– Юдей? І виховував тебе, як рідну?
– Так. Він постійно повторював, що знання, якими він володів, і все його майно, йому не належить, і всім треба ділитися зі спраглими. А я була дуже спраглою до знань, тому він і лишив мене при собі. «Свічку під корець не кладуть ніколи – як умієш що – іншим дай до школи». Коли загинула його єдина дочка, він ще більше до мене прикипів. А от дружина його, Клара, не любила мене, лише терпіла. Зрідка вона підіймала на мене руку, але на мій захист ставав пан Шпільман, а згодом і Давид, мій названий брат.
Уляна важко зітхнула.
– Давид… Граючись, він розбивав дівочі серця, навіть не помічаючи цього. Гарний, розумний, ще й заможний – прекрасна дівоча мрія, дарма що жид. Не раз мені самій доводилося втішати його гарненьких подруг і розповідати їм, що нічого не вдієш, Давид шукає лише мимолітних розваг.
Не варто й говорити, що на мене як на жінку син мого господаря не звертав жодної уваги. Наділив же Бог красою…
Останні слова прозвучали гірко. Уляна вдивлялася в річкове плесо, але бачила перед собою нещасну дівчинку-підлітка, кривеньку качечку, та красивого байдужого Давида. Аліє ніколи не знала, як це – бути негарною, проте добре знала, що означало бути нелюбою. Вона відвела погляд і тихо зітхнула.
– Насправді, – продовжувала Уляна якимось відстороненим голосом, – до мене Давид ставився навіть краще, ніж до рідної сестри, і мені цього було достатньо.
Одного разу ми до пізньої ночі зосталися в аптеці та вирішили там заночувати, бо надворі мела страшна хурделиця. Було дуже холодно, а дров майже не лишилось. Ми кидали в грубу останні полінця, і щоб не заснути й не замерзнути, розмовляли усю ніч, побравшись за руки. Ми відкрили одне одному всі найпотаємніші куточки душі, поділились мріями та страхами… А потім… раптом так вийшло, що Давид мене поцілував. Ну, і не тільки…
