Три хрестики Аліє - страница 46
– Ви з ним затим пошлюбилися? – затамувавши подих одними губами прошепотіла Аліє.
– Та де… То була його помилка. І моя… Я не повинна була піддаватися спокусі… Уранці ми прокинулись, ніби нічого не сталося, але… Давид тримався від мене на відстані. Ми не лише не розмовляли про те, що сталося, а й взагалі перестали розмовляти. Так, самі лише буденні речі, без яких неможливе існування двох людей під одним дахом.
Я не витримувала такого напруження. А коли дізналася, що вагітна, я сама обрізала собі волосся, одяглася в стару одежину Йосипа, що залежувалась в скринях, і пішла світ за очі.
Я їхала до своєї єдиної тітки сюди, у Кам’янець. Знаєш, я ж збиралася таємно позбавитися дитини, попросити грошей на навчання й під виглядом хлопця вступити до краківського університету, щоб вивчати медицину. Аліє, дівчинко, я була просто, як ти! Чого я тільки не натерпілась дорогою від Львова до Кам’янця! Це була моя перша самостійна мандрівка, я нічого не тямила, розкидалася заощадженими за довгі роки роботи грішми. А прийшовши в Кам’янець…
Уляна замовкла. Їй було важко говорити, і Аліє навіть здалося, що вона вперше це все комусь розказує.
– Тітка була моєю далекою родичкою. Ми не бачилися з нею з самого дитинства, але вона прихистила мене й усе випитала. Її чоловік, заможний колись купець, напередодні помер, і вона лишилася самотньою, без дітей і будь-якої рідні, заробляючи шитвом одежі для благородних панянок. Вона умовила мене залишити дитину…
Зайвих грошей, звісно, не водилося – треба було годувати сина й викинути з голови мрії про навчання. Так я зосталася в Кам’янці. Але роботи ніякої знайти собі не могла. Я пробувала робити ліки – у мене це завжди добре виходило, але потім пішов про мене поговір, нібито я відьма. Син однієї шляхтянки, якому я робила ліки від пропасниці, помер. Вона звинуватила мене у навмисній ворожбі, наговорила такого! Буцімто я жаб на роздоріжжі зариваю, свічку в церкві якось «по-бісівськи» ставлю, шнур від великого дзвона обрізаю… Такі дурниці! Мене засудили, і я цілу добу пролежала пластом на холодній кам’яній підлозі храму, після того як мене прилюдно висікли канчуками. Повернулася додому я зовсім хворою, у мене ледь не сталося зараження крові… Я не мала жодного покровителя й вирішила так більше не ризикувати.
Колись хтось із львівських студентів розказав мені, як вони заробляють гроші, працюючи в багатих сім’ях час від часу учителями – мандрівними дяками. От я і спробувала, перекинувшись чоловіком.
– Це було складно?
– Та вже ж не легко! Мій обман одразу ледь не розкрили. Але я вчилася на своїх помилках, і мені все більше вдавалося вести себе по-чоловічому.
Скоро я влаштувалася на службу, потім знайшла нову. Із кожним разом я їхала все далі й далі від дому – спершу Хмільник, потім Брацлав… Вишневецькі були моєю четвертою сім’єю. Я збиралася пробути в них до кінця літа…
– А чому ти тоді поїхала за мною?
– Такий кумедний збіг обставин, – невесело всміхнулася Уляна. Її очі зовсім не сміялися. – Того ж дня, як ти звалилася на мою голову, я зустріла Одарку Скопелиху, пралю, що жила просто навпроти моєї тітки. Вона мала якихось родичів в Черкасах, от і приїхала… Звісно, я не могла не розпитати її, як там тітка й Бенедикт. Питаю, а вона як почне ридати! Тітка при смерті твоя, каже… От я того дня й узяла ноги в руки та помчала в Кам’янець. Дорогою вирішила нагнати тебе – дуже шкода зробилося, подумала, що пропадеш сама. Згадала себе… Я розпитувала людей на шляху, вони й підказали, що ти до пана Сестринського на обід завітала.
– Я тоді ще зовсім нерозумною була! – посміхнулася Аліє.
– А наче зараз у тебе розуму побільшало? – розсміялась у відповідь Уляна. Цього разу вже щиро.
Аліє зробила вигляд, ніби пропустила ті слова повз вуха.
– То як твоя тітка? – запитала вона.
– Уманський корчмар… Пам’ятаєш старого німця? Переказав, що моя тітка померла, а за Бенедиктом його хрещений батько наглядає.
– Господи! – жахнулася Аліє та відчула, як червоніє, згадуючи події тієї ночі. – Така звістка, а тут ще й я… Я себе так нікчемно поводила! Не дивно, що ти тепер не хотіла мене й бачити…
– Пусте. Минулося, – тихо відповіла Уляна.
– Але ти сказала – хрещений батько… Як ви познайомилися з Адріяном? Він говорив, що ви знайомі з дитинства…
– Адріян і є Давид.
Дівчина заплющила очі, збираючись з думками.
– Тобто ви… Тобто Бенедикт…
– Через два з гаком роки він знайшов мене, – продовжувала Уляна. – Ми знову почали товаришувати, ніби нічого й не сталося. Розумієш, Давид, як і я, завжди прагнув неможливого. Він же ці два роки вчився в Падуї! Приїхав вже не аптекарем – велів називати його лікарем! Сам Анжей Ґурський, наш каштелян, запропонував йому працювати при своїй особі, але за умови, якщо Давид визнає Ісуса сином Божим. Давиду було все одно – він визнав би Богом хоч чорта, аби вибитися в люди! Уявляєш, він відрікся від свого імені, віри, своєї сім’ї! Але ті люди, до яких він так прагнув, однаково його не приймали.
Аліє глитнула слину. Здавалося, Уляна розказувала про неї саму. Але жінка продовжувала:
– Він не міг цього збагнути. Як це йому – освіченому, талановитому, красивому – весь час указували на його місце якість неотесані, грубі шляхтичі з родовим гербом на дверях палацу. І він мстився панам-шляхтичам.
– Із їхніми дружинами?
Уляна кивнула.
– Уляно… А мені здалося, чи він… курить опій?
Жінка кивнула.
