Три хрестики Аліє - страница 47
– Це почалося нещодавно. Давид зневірився, утратив сенс життя. Він зрозумів, що ніколи не здійметься на бажану вершину…
– Але ж він лікар! Я бачила, як він ставиться до своїх хворих, як він співчуває, дбає про них! – із запалом сказала Аліє, підводячись. – Хіба не в цьому його призначення?
– Він честолюбець. І що би він не казав про своїх стоїків і Сенеку – він буде щасливим, лише коли матиме найкраще.
– Чи ж буде? – похитала головою Аліє.
– Після зустрічі з тобою, – якось ніяково сказала Уляна, – Давид запевнив мене, що покинув…
Дрібні мурашки пробігли спиною Аліє.
– Ти його досі любиш?
– Що ти, – сумно посміхнулася Уляна й відвела погляд. – Стільки часу минуло. Він мені як брат.
– То чому ж ти так вишкірилася на мене, коли я прийшла за ліками? Хіба лише тому, що досі на мене ображалася через той випадок в Умані?
– Я лише захищала свій світ. Давид…. Називатимемо його тепер Адріян… казав, що ви разом їдете до Києва. Мені не хотілося його втрачати. Але… – Уляна злегка потисла руку Аліє й знову продовжила: – Нехай краще ти, наївна моя татарочко, зробиш його щасливим, аніж дурман опію чи багаті підстаркуваті шляхтянки.
Годинник на міській площі пробив десять. Уже стемніло, але в дворі фортеці горіли смолоскипи. Аліє розминулася з Катрусею в дверях своєї кімнатки.
– Ти що, знову на побачення? – підморгнула їй Катруся.
«Добре, що вона не здогадується, із ким саме я ходила на те побачення. Вона б мене вже зі світу зжила», – подумала про свою зустріч із Адріяном татарка. А в голос якомога веселіше відповіла:
– Я спробую повернутися не пізно!
Свої скромні пожитки Аліє вже зібрала в клунок і ще засвітло передала Адріяну. Той повинен був чекати її з трьома запряженими кіньми на виході з показаного Катрусею підземного ходу, що вів за міські мури. У неї в руках був лише великий глек.
– А що це ти несеш? – раптом озирнулася на свою сусідку Катруся.
– Узвар, – одразу зніяковіла Аліє. В узварі було замішане сонне зілля.
– А куди це ти його несеш? – не відставала та.
– Вирішила пригостити моїх товаришів, які на сторожі в’язниці стоять. Ти ж знаєш, я поїду звідси з паном Калиновським уже за кілька днів. Хотілося зробити їм щось приємне. Не все ж їм воду пити!
– То чого ти мені не хочеш зробити приємне? – дзвінко засміялася Катруся, підставляючи своє горнятко.
Аліє наливала узвар, намагаючись посміхатися, але серце в грудях так сильно калатало, ніби дзвони перед великодньою службою. Їй здавалося, що Катруся от-от почує стукіт її серця й запідозрить недобре. А що як вона, Аліє, налила забагато зілля? Або навпаки, замало, і вся сторожа прокинеться, коли не слід?
Катруся зробила великий ковток.
– Такий-собі узвар, – скривилася вона. – Але пити можна.
Не встигла вона поставити горнятко на стіл, як її тіло обм’якло, й дівчина повільно опустилася на підлогу.
Аліє одразу припала до Катрусиних грудей, але почувши слабке дихання, заспокоїлась. Перетягнувши дівчину на ліжко, Аліє ще раз оглянула кімнату в пошуках своїх забутих речей і загасила каганець.
Татарці пощастило, що великий загін, який зазвичай квартирується в фортеці, цими днями був у роз’їзді. Фортеця й удень перебувала майже порожньою, а надвечір тут і зовсім нікого не залишалося, тільки поодинока сторожа, приставлена до в’язнів у башті й підземеллі, та вартові на єдиних воротах.
Підвал, у якому тримали Махмуда, мав окремий вхід знадвору. Щоб дійти до того місця, де починався тунель із замку, потрібно було пройти половину освітленого смолоскипами подвір’я. Аліє сторожко озирнулася й почала спускатися у підвал. Побачивши знайоме обличчя, вартові радісно з нею привіталася, змірюючи однак допитливими поглядами. Уночі Махмуда стерегли два найманці, і сьогодні це були Захарій, якого вона пам’ятала ще з Умані, та Іванко Лісовик, зовсім молодий хлопчина, що лише втретє ніс варту.
– Чого це ти до нас так пізно? – підняв брови Захарій.
Дівчина спробувала посміхнутися.
– А я вам дещо принесла! Гостинець! Мене на кухні пригостили – тут цілий глек узвару! Ми з Катрусею стільки за ніч не вип’ємо, а він до ранку може вже й скиснути.
– О, яка ти в нас молодець! – сказав Захарій, забувши про будь-які підозри й наповнюючи свій великий дерев’яний кухоль. – Іване, питимеш?
– Та ні, щось не хочеться, – сказав хлопець, повільно потягуючи люльку.
Аліє кинуло в жар. Якщо Захарій засне на очах у Іванка, то її задум одразу розкриється.
– Іванко, ти мене ріжеш без ножа, – ніжним голосом промовила вона, швидко наповнюючи ще один кухоль.
Вона підійшла до хлопця й миттю вмостилася в нього на колінах.
– Я ж для тебе принесла, дурнику! – потріпала його світлі кучері вона.
І поки здивований Захарій відпивав ковток, а знічений Іванко не знав, куди подіти руки й очі, Аліє сама влила в рот вартовому принесений узвар.
За кілька хвилин чоловіки вже мирно спали на своїх місцях, а Аліє, важко дихаючи, нишпорила на поясі в Захарія в пошуках ключа.
Намацавши зв’язку, дівчина обережно зняла пояс і якомога тихіше, усе ще остерігаючись, стягнула всі дев’ять ключів. Вона швидко знайшла потрібні двері й потрібний ключ – ще під час першого візиту сюди їй розказали про зазубрини – мітки, кількість яких вказувала на номер камери. До дверей в’язниці Махмуда підходив п’ятий. Ключ легко провернувся, і з темряви визирнув її брат, тримаючи напоготові кинджал.
