Три хрестики Аліє - страница 50
– Прошу твою милість пробачити мене… Я Соболь, Тимофій Соболь, зем’янин із Кам’янця…
Шляхтич намагався залишатися суворим і сповненим божеської благодаті після молитви, але не зміг втриматися від щасливої посмішки.
– Слава Ісусу Xристу! – привітання прозвучало, наче вигук, – чоловік зробив наголос на слові «cлава», а в очах сяйнула надія якнайшвидше передати маму під опіку когось із челядинців і нарешті відволіктися від розмов про судоми та чудеса бернардинів. – Чим заслужив таку честь? Ти приїхав подивитися на мій новий монастир?
– Пане Януше, монастир ще кращий, ніж його описували! Прекрасний, прекрасний костьол! Я чув про твоє щасливе звільнення з татарського полону, про обіцянку побудувати Храм Божий, якщо ноги твої знову топтатимуть руську землю. І ось – чесний пан завжди виконує свої обіцянки!
– Та все ж, для чого ти приїхав аж сюди, у Бердичів, пане Соболе? – допитувався Януш, бачачи, що Соболь нервує.
– Як сказати… – гість переминав із ноги на ногу й ледь чутно забубонів собі під ніс: – Я бачив… бачив її…
– Кого – її? – закляк на місці пан Януш.
– Ту, кого ви з сім'єю вже оплакали.
– Господи! Христину? – тьмяні очі шістдесятирічного шляхтича спалахнули молодецьким вогнем. – Присягнись!
Соболь квапливо перехрестився, і все повторював:
– Я бачив її…
– Бачив де?
– У Кам’янці, у пана Анжея Ґурського на балу.
– Сьогодні ж велю сідлати коней! – викрикнув Януш Тишкевич, один із найбільших магнатів Київщини й Житомирщини, майбутній каштелян київський, поборник татар і ревний католик.
У Київ Аліє в’їздила поночі, але місто не спало. Ворота, прикрашені цеховими значками й пучками чорнобривців, були відчинені, а вартові весело запитали, чому вона спізнилася на свято. Від них несло горілкою та цибулею.
– Та мені не до свята, шановні, – відсторонилася Аліє.
Вона вже перебралася в жіноче вбрання, і на ній й знову був улюблений жупан із новими ґудзиками та квітчаста спідниця, підперезана вишитою запаскою. Але стрижене поспіхом брунатне волосся тепер довелося ховати під шовкову хустку.
– Я шукаю Марію Кушнірку, мати Лукаша. Вона десь на Подолі мешкає.
– Поділ – це там, – указала напрямок сторожа. – Іди на вогні й музику. Краще б і нам там витанцьовувати, а не тут на Жидівських воротах стирчати.
– А що за свято таке?
– Тю, та Семена ж сьогодні. Женіння свічки. Усі цехи ремісничі святкують, а з ними й усе місто.
Феєрверки, якими спалахувало небо, освітлювали київські гори – круті пагорби, розкидані по всій окрузі. У прохолодному повітрі пахло порохом і яблуками. Аліє їхала дуже обережно, щоб не зачепити підпилих перехожих, але й не надто повільно, аби встигнути туди, звідки лунали відзвуки свята. Доки всі не розійшлися, шансів знайти потрібну жінку, розпитуючи людей, було більше.
Заїхавши по Верхньому валу на широку ринкову площу, Аліє була вимушена спішитися. Так багато людей, які п’ють, танцюють і веселяться в одному місці, вона ще не бачила. Помітивши дерев’яну табличку з написом «Шинок Подільський», Аліє залишила на конов’язі свого жеребця й зайшла всередину. Людей тут майже не було – сьогодні всі святкували просто на базарній площі, а шинкарка, висока, ледь згорблена молодиця з видовженим, мов у кобили обличчям, виносила їм на вулицю пиво й меди.
– Шинкарочко! – улесливо заговорила Аліє. – Я шукаю одну жінку, її звати Марія Кушнірка.
Шинкарка зупинилася й голосно поставила на стіл тацю з повними пивними кухлями. Одну лиш мить вона здивовано оглядала Аліє, а потім знову взяла до рук підноса й промимрила:
– А тобі чого від неї треба?
– Хочу одну річ віддати, яка її синові, Лукашеві, належала.
– Чекай тут, – хриплим голосом наказала «кобиляча голова», як її подумки вже прозвала Аліє, і зникла за порогом.
Минуло зовсім мало часу, як шинкарка повернулася, а за нею, важко дихаючи, човгала товста приземкувата баба. Миловидне обличчя баби перетинало кілька глибоких зморшок, так що Аліє при світлі свічок не одразу вдалося визначити її вік.
– Ну, – сказала вона, наблизившись до Аліє. – Я – Марія Кушнірка.
Жінка завмерла в очікуванні, зводячи разом на диво тонкі й високі брови та поставивши руки в боки.
Дівчині зробилося ніяково. Її пальці самі по собі почали колупати дерев’яну ніжку стола. Шинок тим часом наповнювався новими молодицями, що з цікавістю розглядали Аліє, тримаючись трохи осторонь.
– Твій син… Лукаш… – несміло почала вона, зустрівшись із суворим поглядом баби. – Він потрапив у полон до татар, деякий час був рабом на галері, але біля берегів Кафи підняв козаків на бунт. Поводив себе дуже мужньо та відважно, але був страчений…
Аліє не розуміла. Кожне слово давалось їй дуже тяжко. А мати Лукаша, замість того, щоб розридатися чи схлипнути за сином, продовжувала дивитися їй прямісінько в очі, і на додачу – презирливо шкіритися.
– Давай уже його скоріш сюди! Ах, щоб тобі щастя не було, підла сучко! – раптом випалила вона, насилу стримуючись, щоб не вчепитися Аліє в коси.
– Кого? – дівчина відступила під натиском рук дебелої жінки.
– Хрестика! Бодай тобі лиха година, шльондро! – Марія наодмаш ударила Аліє по обличчю. – Відьма!
– Та що ти робиш, жінко? Я ж… Він же… – нічого не розуміючи залепетала Аліє.
– Давай сюди, сказала!
Дівчина покірно зняла з шиї заздалегідь повішений на окрему мотузочку олов’яний хрестик.
