Три хрестики Аліє - страница 51
– Мені про тебе, бісова бусурманка, все шляхетна панна розказала!
– Невже… Агнешка..? – безсило прошепотіла татарка, не в змозі повірити людській підлості.
– Вона-вона! Та що ж ви стоїте, добрі люди! Ось та бузувірка, що мого сина розуму лишила! Зачаклувала, відьма поганська, хрестик, мамин хрестик – найдорожче – дурманом відібрала!
Не встигла Аліє й півслова вставити, як ніби з-під землі виросли дівчата, молодиці та старезні баби. Хтось вп’явся ззаду за хустку, боляче відтягуючи голову назад; хтось кігтями роздряпав обличчя, розірвав сорочку, обілляв бурячихою квітчасту спідницю… Аліє не змогла знайти в собі сили опиратися – вона просто підкорилася потоку людських рук, який нівечив її тіло; підкорилася людям, які так підло плювали в душу. Це був удар, якого вона найменше очікувала.
– Мамо-о… – лише встигла простогнати вона, звертаючись чи то до своєї, чи то до Лукашевої матері, і навкруги запала темрява.
Вона вже не чула, як сміялися п’яні молодиці, як нахвалювали Марію й проклинали її саму.
– У холодну її! – крикнула якась молодичка своєму чоловіку, що саме поспішав розібратися, що тут діється.
Довго розбиратися не стали. Кинули в холодну, судить постановили зранку, та й пішли святкувати далі.
Коли до Аліє повернулась свідомість, вона була вже певна, що знаходиться на тому світі. Вірогідно, у пеклі, бо кожен порух тіла віддавав болем у кістках і м’язах. Вона спробувала підвестися з холодної долівки, але в боку щось боляче хруснуло, тож дівчина лиш важко зітхнула від безпомічності й знову розпласталася на підлозі.
У ямі було сиро й темно. «Хоч би в цьому пеклі не водились щури…», – подумала Аліє, намагаючись стерти брудним подолом сорочки патьоки запеченої крові зі свого обличчя. Потрібно було зайняти руки, щоб хоч якось відігнати важкі думки.
Тепер у неї був час на роздуми. Багато часу.
«Припустимо, я жива», – міркувала Аліє. – «Але що наплела про мене Агнешка, щоб на мене чекав такий прийом? І хоча я ще жива, проте смерть прийде незабаром. Чи від синців, чи від бруду в моїй крові, чи від вогнища, запаленого добрими людьми навмисно для мене. І кому тепер молитися? Аллаху? Чи Ісусу?!» Аліє торкнулася шиї, шукаючи свій оберіг, але ланцюжок із маминим хрестиком щез. Певно, ті баби з прокльонами й міцними кулаками вирішили забрати в дівчини все до остатку: спершу мрію, потім надію, а скоро й життя.
Загублена в плутанині думок, Аліє задрімала. Це був важкий сон хворої, радше схожий на марення, від яких кидало то в гарячку, то в холод.
Голоси, що долинули зверху, здалися дівчині черговими примарами. Чиїсь руки підняли її й обережно вийняли з ями, ставлячи на землю. Хтось тихо зашептався, і Аліє змусила себе розплющити очі.
Її обступили чоловіки. Татарці здалося, що їх зібралося більше двох десятків, і всі дивилися на неї, розглядаючи крізь розхристаний жупан і порвану сорочку її вкрите синцями й ранами тіло, присвічуючи свічками й лампадками.
Вона почала втрачати свідомість, коли чиїсь теплі руки підтримали її, і голос, давно забутий голос, що зрідка ще приходив до неї у снах, прокрався у свідомість:
– Господи, що ж вони з нею, бідолашною, зробили…
Вольовим зусиллям Аліє знову широко розплющила очі й підвела голову. Цього просто не могло бути! Без бороди, вимитий і гарно вдягнений, перед нею стояв Лукаш. Вона впізнала його за одним лише голосом й пронизливим поглядом, якого ні в кого більше не зустрічала. Охайно поголений, із тоненькими вусами над верхньою губою, він справді виявився значно молодшим, ніж їй колись здалося, майже її однолітком.
– А я… Принесла твій хрестик, – знічено посміхаючись розбитими губами, сказала Аліє.
Вона стояла, опираючись на Лукаша, який тримав її під лікті, щомиті готовий підхопити дівчину на руки, і розгублено, великими від подиву очима, дивився на свою давню знайому.
– Бідна! – прошепотів він лагідно. – Невже ти кинула дім, сім’ю лише для того, щоб виконати дану мені обіцянку?.. – Лукаш провів рукою по брудному волоссю, по набряклій заплаканій щоці, стираючи з неї криваві сліди.
Невідомі раніше почуття огортали теплою хвилею, ноги здіймалися над землею й робилося гаряче від єдиного дотику. Куди й поділися біль і страх смерті? Голова йшла обертом чи то від слабості, чи то від цього нового відчуття. Лукаш – живий! Ось він стоїть перед нею, із плоті й крові. А може, вона справді померла й зустріла його душу на тому світі?
– Як я завинив перед тобою! Це ж ти? Ти – та сама татарська панна, що приходила до мене? Аліє, так? Тебе звати Аліє?
– Звали, – похмуро кивнула дівчина та ледь стрималась, щоб не розридатися просто в нього на грудях.
Він пам’ятав її ім’я! Цього просто не могло статися насправді!
– А тебе ж мали стратити? Невже..? – її серце захололо у здогадці, що це батько виконав останнє прохання свої доньки.
– Сагайдачний ходив походом на Константинополь, а дорогою заскочив на невільницький ринок і в тюрму Кафи. За день до страти, люба Аліє Ханим.
Ноги дівчини підкосилися, а в голові запаморочилося. Калейдоскопом пронеслися події літа, і така чітка мозаїка її минулого розпливлася шматочками вицвілої смальти.
«Але тепер я знайшла його і ні за що не відпущу», – останнє, що подумала вона, непритомніючи в обіймах Лукаша.
Сни, неспокійні, тривожні, важким туманом кутали голову. Аліє примушувала себе спати, її змучене розбите тіло прагнуло спокою, але розум перевертав минуле, заглядав у майбутнє, перетрушував усе страхами, та все ж лишав ледь помітний промінчик надії.
