Три хрестики Аліє - страница 57
– То ти князівського роду, панночко! Уявляєш обличчя моєї матері, якби вона дізналася про це того злощасного дня?
Аліє мимоволі зловісно всміхнулася. Посміхнувся й він і, відвішуючи низький уклін, із легкою іронію додав:
– Дозволь тебе супроводжувати, моя ясна пані!
– Він поїде за нами, – не зволікаючи віддала наказ своїм новим підлеглим Аліє, начебто й не було цих кількох місяців, коли вона не віддавала накази.
Ті мовчки кивнули, і процесія поїхала назад, на захід, до Житомира.
Чисельні свічки, запалені в світлиці, перетворювали темну ніч на день. Вогонь розганяв темряву від портретів шляхтичів і шляхтянок, князів і княгинь, зібраних на аскетично білих стінах світлиці. Але крім білих стін тут не було нічого, що нагадувало про скромність – дорогі оббиті оксамитом й устелені хутрами крісла, столик із філігранно вирізьбленими з червоного дерева ніжками, увінчаний мармуровою плитою, срібний посуд, чари з вином, яким пригощали хіба що іноземців, небачені Аліє навіть в часи свого дитинства фрукти… Вражена багатим убранством, дівчина, завмираючим серцем, чекала того, хто нарешті відкриє перед нею завісу таємниці.
Її запросили всередину, Лукашу ж дали зрозуміти, що краще зачекати надворі. Дорога була довгою, але вони заганяли коней, щоб чимскоріше дістатися Житомира.
За весь шлях Аліє з Лукашем говорили мало, почуваючи себе незручно в оточенні людей Тишкевича. Аліє все розпитувала їх про свою родину, але вони поводили себе стримано й воліли з нею зовсім не розмовляти.
Чому мама не казала, що вона князівського роду? Дівчина не могла позбавитись почуття, що від неї досі щось приховують. Щось важливе й таємниче, щось, що може примусити її повернути назад і тікати світ за очі. Але вона не могла втекти, не дізнавшись правду.
Нарешті двері безшумно відчинилися й у кімнаті з’явилася стара пані в супроводі двох служниць. Вона виглядала зовсім немічно, але все одно намагалася рівно тримати спину й пересуватися без допомоги своїх помічниць, спираючись на костур.
– То це ти, Христино? – скрипучим голосом проговорила вона, торкаючись зморшкуватими пальцями щоки дівчини.
Сліди побоїв на обличчі Аліє вже зійшли, нова сукня, яку придбали їй для зустрічі з родичами, робила її схожою на справжню шляхтянку. Вона дійсно дуже походила на жінку, зображену на одному з портретів.
– Ні, пані. Христина – моя мама, – покірно схилила голову в поклоні дівчина.
– Ох, і завдала ж нам клопоту ця Христина! – не змінившись в голосі сказала пані. – Я – княгиня Софія Заславська-Тишкевич, твоя прабабка.
Княгиня Заславська! Аліє здригнулася. Вона присіла на одне коліно, цілуючи перстень на руці Софії, а всередині вирувала буря – чому мама їй ніколи про це не говорила?!
– Ваша світлість, розкажіть мені про маму, благаю! – гаряче попросила в неї Аліє, не підводячись з коліна.
– Завдала ж нам клопоту ця Христина, – знову повторила княгиня.
Її погляд був неначе затуманений, а на обличчі не відобразилося жодного почуття.
– Вона була неслухняною дитиною. Увесь час пропадала, то за своїми книгами, а то ще гірше – стріляла з лука, їздила верхи, нібито не існувало інших, більш достойних жіночих занять. Коли Христині виповнилось дванадцять, ми віддали її заміж за Андрія Массальського. Батько Андрія був старим Янушевим військовим другом, тож наша єдна голубка змалку була обіцяна йому. У тринадцять років Христина вже народила йому первістка. Сина…
– Сина? – стрепенулася Аліє.
Вона й без того сиділа, мов на голках, а тут ще й мамин син… Її брат!
– Його звати Станіслав, – продовжувала Софія так, наче говорила про буденні речі з давньою знайомою чи навіть своєю покоївкою. – Радість і надія наша.
Аліє на мить здалося, що старій пані байдуже з ким розмовляти та про що розповідати, аби тільки її слухали. Вона тепер напівлежала в кріслі, примруживши очі, і всім своїм виглядом показувала, хто в цьому домі голова.
– За півроку… чи, може, за рік? Хто вже пам’ятає… після народження Станіслава Христина втекла з молодим козаком, цим лайдаком, який служив у її чоловіка.
– Що?!
– Вона зникла. Про неї ніхто нічого не знав. Пізніше ми почули, що Христину бачили в дівочому монастирі в Густині, вона збиралася прийняти постриг. Мабуть, покинув її той козачок. Холопам, серденько, довіряти не можна!
Ми вирішили простити бідолашну й послали за нею людей. Та наші люди приїхали запізно – на монастирські землі вчинили набіг татари. Христина саме була за мурами, бо ходила в місто за лікарем для однієї з сестер. Нам сказали, що її забрали кримчаки.
Аліє сховала обличчя в долоні. Уся розповідь здавалася такою нісенітницею, однак, водночас усе сходилось.
Усе, що вона знала від мами про її юність було пов’язане з монастирем. Мама ніколи й словом не обмовилась ні про шляхетну родину, ні про чоловіка й сина, ні про козака…
– А, може, він загинув?
– Хто? – спохватилася стара княгиня, що ненароком задрімала.
– Той козак.
– Та хтозна. Я певна, що покинув її заради якоїсь чорнобровішої. Чи на Січ пішов, а свекруха намірилася її зі світу зжити. От і подалась, небога, в монастир. Хіба ж ми теє знаємо?
Сказавши це, стара закрехтіла й, знявши з шиї дзвіночок, голосно задзвеніла ним, хоча служниця стояла лиш за два кроки від неї.
– Відведи мене в покої. Час уже спати, пізно, – сказала вона служниці, коли та, мов дресирована мавпочка, підбігла на дзвін.
– А що робити з панночкою? – тихо запитала в княгині служниця.
