Три хрестики Аліє - страница 58
– Як що робити? Хай Януша дожидається. Або хай спати лягає. Або хай вимиється, бо сам чорт не знає, на кого вона схожа.
Лишившись на самоті, Аліє знову закрила очі руками й довго так сиділа непорушно. Тихий стукіт примусив дівчину підняти голову. У очах не було жодної сльозинки. У них було пусто, ніби хтось вийняв душу з тіла, що полонило її. Усе, у що вона вірила з дитинства, було брехнею. Чи знала вона свою маму? Із ким прожила все своє життя?
Аліє дивилася перед собою й нічого не бачила. Стара жінка, ключниця пана, зовсім зморшкувата й згорблена, із покритою білим очіпком головою, близько-близько підійшла до дівчини. Від неї запахло липовим цвітом, і Аліє її присутність несподівано заспокоювала.
– Вони убили його, – прошепотіла старенька.
– Кого? – від несподіванки Аліє стрепенулася, але вже знала відповідь.
– Козака, що смів полюбити твою матір. Одразу, як дізналися. Не могли стерпіти такої ганьби.
– Як це сталося? – перехопило подих у Аліє.
– Спершу твій дід, Януш, спалив увесь хутір, звідки той козак був родом. Він шукав коханців, а їх там вже не було. Він мордував хуторян, але ніхто не бажав видавати, куди вони подалися. Та у кожному світі, дитя, знаходиться свій іуда… Пан Тишкевич знайшов їх… Але Христина більше сюди не повернулася.
– Вона втекла від нього в монастир, – продовжила Аліє.
Старенька сумно кивнула, поклавши руки на плечі дівчині.
– Ох, дитино..! Аби лишень не сталося того самого і з твоїм козаком, який там, надворі, не знаходить собі місця…
– Лукаш! Зовсім забула про нього! Я зараз вийду! Ні… – раптом отямилася Аліє. – Краще, поклич його сюди.
Ключниця кинула на Аліє допитливий погляд, ніби намагаючись прочитати її думки.
– У цій сім’ї не можна любити. Ой, дитино, не можна…
– Аліє! Серце моє! – кинувся Лукаш до дівчини. – Ну нарешті! Думав, ти вже забула про мене, не пройшла свої мідні труби! Ти вже зустрічалася з родичами? Заплутана історійка, га?
Лукаш підморгнув і хотів обійняти, але натомість, відчувши несподіваний холод із боку дівчини, взяв її легенько за підборіддя й повернув обличчям до світла. Полум’я свічки ледь-ледь освітило лице Аліє. Воно було льодяним і незворушним, рішучим, як у покійної пані Софії перед тим злощасним боєм.
– Ну-ну, серденько, ти ж маєш бути щасливою?
– Я щаслива, – відрізала дівчина.
– О, то, може, ти, завидна наречена, тепер будеш щасливою й без мене?
– Ти правильно все зрозумів, Лукаше, – голос Аліє звучав рівно та спокійно, крижинки виблискували в її темних очах. – Тобі немає місця в моєму новому світі. Повертайся до своєї матері. Бери шлюб із Меланкою. Прощай.
Кивком голови Аліє вказала на двері й відвернулася, збираючись залишити кімнату з протилежного боку, але Лукаш зловив її за руку.
– Гей, панночко! Ти ж їх не знаєш! Може, вони й не сім’я тобі зовсім!.. Тоді давай утечемо! Оселимось за Січчю, як і хотіли, побудуємо власний світ!
– Відпусти. Іди собі, – ледь чутно прошепотіла вона, вириваючись із рук Лукаша. – Не сумнівайся, вони – моя справжня сім’я. Вони попіклуються про мене.
Лукаш не міг повірити тому, що бачив і чув. Він уперто відмовлявся вірити.
– Але ж ти подолала весь цей шлях не заради них! Ти зробила це заради мене!
– Заради себе, – холодно відповіла Аліє. – Я все роблю лише заради себе. Ти мене не знаєш. Я не здатна на самопожертву. Іди й ніколи більше не вертайся! Ти мені не рівня. Тобі не місце тут.
Аліє проковтнула гіркий клубок, що здавлював горло, і відвернулась, стрімко виходячи з кімнати й залишаючи Лукаша на самоті зі своїм розпачем.
Час тягнувся довго. Дні за днями проходили за вікном, а осінь із убраної в золото молодиці перетворювалась на зморшкувату стару. Земля прагла снігу, але снігу не було. Аліє щодня годинами просиджувала біля вікна, вишиваючи в очікуванні білого марева, якого майже ніколи не бачила в себе в Криму. Але снігу не було, як і не було радості. Замкнена в жіночій половині, ніби в гаремі, вона бездумно ходила панськими палатами, неспроможна примусити себе робити що-небудь окрім вишивання, щодня вислуховувала жалі своєї бабки-княгині, плітки покоївок і завивання вітру, котрий ніяк не вщухав. Неділя була відведена для служби в костьолі, на яку родина їхала разом на оббитому пурпуровим оксамитом ридвані.
Щотижня дід привозив нових і нових кавалерів. Знущання над женихами стало улюбленою, та власне, і єдиною розвагою Аліє.
– Раджу тобі, пане Білосвитко, їсти більше редьки, – казала вона товстому юнакові з сусіднього маєтку. – Якщо кожен день з’їдатимеш пучок редьки натщесерце, то швиденько схуднеш і за якісь півроку будеш якраз мені під стать!
– А ти, панночко, обіцяєш за півроку ні за кого іншого заміж не вийти? – недовірливо питав він.
– Та хіба я схожа на дівчину, яка б сміялася з такого поважного приводу як шлюб?
Або ще бавилася вона зі старим паном Галятовичем: усе в нього подарунки випрошувала – то сережки, то опанчу дорогу, а потім одягала в ті речі своїх прислужниць, коли пан заходив до них на гостину.
Її дід, вельможний шляхтич Януш Тишкевич, бував вдома зрідка, здебільшого по неділях та у свята. Він дуже зрадів появі Аліє, але за всіма справами ніяк не міг частіше приїздити додому, до Житомира. Пан Януш справив на неї гарне враження – він був суворим зі своїми підданими, але добрим до неї. Але Аліє знала, що ніколи не пробачить йому того, що він зробив із мамою.
– Вибери собі нареченого, інакше виберу я! – кожного тижня погрожував їй дідусь, але вона падала йому в ноги й слізно молила не віддавати поки нікому її, таку молоду, бо вона ж лише щойно знайшла нарешті свою сім’ю й зовсім не хотіла з нею розлучатися. Все, що працювало колись із батьком, працювало тепер і з дідом. Дід розчулювався, що все частіше ставалося з ним на старості літ, і пробачав усі насмішки над сватами й сусідами, але продовжував щонеділі водити в дім вельможних чоловіків – може, котрийсь і полюбиться.
